Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Фонд «Мефісто»? — спитала Мора. — Ви про це?

Запала тиша. В іншій кімнаті задзвонив телефон.

Раптом Едвіна засміялася.

— Вона на крок попереду, Ентоні.

— Звідки вам відомо про фонд? — запитав він, дивлячись на Мору. Тоді з розумінням зітхнув. — Авжеж, детектив Ріццолі. Чув, вона ставить багато запитань.

— Їй платять за допитливість, — відповіла Мора.

— Вона нарешті вдовольнилася тим, що ми не підозрювані?

— Просто їй не до вподоби загадки. А ваша група дуже загадкова.

— Саме тому ви й прийняли моє запрошення. Щоб дізнатися, хто ми такі.

— Здається, я дізналася, — мовила жінка. — І почула досить, щоб ухвалити рішення.

Вона поставила келих на стіл.

— Метафізика мене не цікавить. Я знаю, що у світі є й завжди було зло. Але не конче вірити в Сатану чи демонів, щоб його пояснити. Люди цілком спроможні на зло самі собою.

— І ви зовсім не зацікавлені в тому, щоб приєднатися до фонду? — спитала Едвіна.

— Мені тут не місце. І, гадаю, мені час піти.

Вона розвернулася й побачила у дверях Джеремі.

— Містере Сансоне? — Дворецький тримав переносний телефон. — Телефонував містер Старк. Він вельми стривожений.

— Через що?

— Докторка О’Доннел мала за ним заїхати, але так і не з’явилася.

— Коли вона мала бути в нього?

— Сорок п’ять хвилин тому. Він телефонував, але вона не бере слухавку ані домашнього, ані мобільного телефона.

— Я її наберу.

Сансоне взяв телефон, набрав номер і чекав, постукуючи пальцями по столу. Дав відбій, знову набрав, барабанячи вже швидше. У кімнаті всі мовчали, всі дивилися на нього, слухали дедалі швидший ритм його пальців. У ніч смерті Єви Кассовіц ці люди сиділи в цій же кімнаті, не усвідомлюючи, що смерть близько. Що вона пробралася в їхній сад і лишила дивні символи на дверях. Позначила цей будинок.

«Можливо, людей усередині так само позначено».

Сансоне поклав слухавку.

— Хіба не варто викликати поліцію? — спитала Мора.

— О, Джойс просто могла забути, — мовила Едвіна. — Надто рано просити поліцію втрутитися.

— Хочете, щоб я поїхав до будинку докторки О’Доннел? — запитав Джеремі.

Сансоне дивився на телефон.

— Ні, — нарешті сказав він. — Я сам поїду. Тобі краще лишитися тут на випадок, якщо Джойс зателефонує.

Мора вийшла за ним до передпокою, де він діставав пальто із шафи. Узяла своє.

— Прошу, лишайтеся, повечеряйте, — сказав чоловік, беручи ключі від автомобіля. — Вам немає сенсу поспішати додому.

— Я не їду додому, — відповіла Мора. — Я їду з вами.

22

На ґанку Джойс О’Доннел горіло світло, але двері ніхто не відчинив.

Сансоне посмикав клямку.

— Замкнено, — сказав він і дістав мобільний. — Спробую ще раз їй зателефонувати.

Поки він набирав номер, Мора зійшла з ґанку й стала на доріжці, дивлячись на будинок О’Доннел, а саме на вікно другого поверху, яке проливало радісне світло в ніч. Всередині ледве чутно дзвонив телефон. Тоді знову тиша.

Сансоне дав відбій.

— Увімкнувся автовідповідач.

— Думаю, час телефонувати Ріццолі.

— Поки ні.

Він дістав ліхтарик і почав обходити будинок збоку.

— Куди ви?

Сансоне йшов до під’їзної доріжки, чорне пальто розчинялося в тінях. Промінь ліхтарика ковзнув по плитах і зник за рогом.

Докторка Айлс стояла сама у дворі, слухаючи шурхіт мертвого листя в гілках над головою.

— Сансоне? — гукнула.

Ніхто не озвався. Вона чула лише калатання власного серця, тож пішла вслід за будинок. Зупинилася на порожній під’їзній доріжці, перед тінню гаража. Знову покликала Сансоне, але щось змусило її замовкнути — непевне усвідомлення того, що хтось спостерігає за нею, вистежує її. Мора розвернулася, просканувала поглядом вулицю. Побачила, як вітер жене папірець, схожий на привида в польоті.

Їй на плече опустилася рука.

Зойкнувши, Мора різко розвернулася й опинилася перед Сансоне, який тихо матеріалізувався за нею.

— Її авто — у гаражі, — мовив він.

— То де вона?

— Я спробую зайти ззаду.

Цього разу жінка не випускала його з очей, слідом за ним пішла через бокове подвір’я крізь глибокий неторканий сніг попід гаражем. Коли вони виринули в задній двір, її брюки були мокрі, сніг просочився у взуття, холодив ноги. Ліхтарик її супутника пройшовся по кущах та шезлонгах, укритих білим оксамитом. Жодних слідів, сніг цілий. Дворик оточувала вкрита лозами стіна, що створювала повністю закритий від сусідів особистий простір. І докторка Айлс була тут сама, з чоловіком, якого заледве знала.

Та його увага була прикута не до неї. Він зосередився на кухонних дверях, які не міг відчинити. Він трохи подивився на них, обмірковуючи наступний крок, тоді глянув на Мору.

— Маєте номер детектива Ріццолі? Наберіть її.

Вона дістала мобільний, підійшла до вікна кухні, де було світліше. Вже збиралася набрати номер, аж раптом завмерла, дивлячись на кухонну раковину за вікном.

— Сансоне, — прошепотіла вона.

— Що?

— Там кров… біля зливу.

Він кинув туди погляд, і наступний крок шокував її. Чоловік схопив один із шезлонгів і жбурнув його у вікно. Скло розбилося, уламки полетіли до кухні. Він пробрався всередину, і за мить двері розчахнулися.

— Тут і на підлозі кров, — мовив Сансоне.

Судмедекспертка побачила червоні розмазані плями на кремових кахлях. Сансоне вибіг із кухні, чорне пальто тріпотіло за спиною, мов накидка, бо з його швидкістю, коли Мора була біля сходів, чоловік уже добіг до другого поверху. Вона побачила ще кров, розмазану по дубових сходинках, по плінтусах, наче скривавлені руки чіплялися за сходи й стіни, поки тіло тягнули нагору.

— Моро! — загорлав згори Сансоне.

Вона побігла вгору, на сходовому майданчику другого поверху побачила ще кров, схожу на блискучу лижню серед коридору. І почула звук — наче клекотіння води в аквалангу. І ще не ввійшовши до спальні, вже знала, кого побачить — не мерця, а жертву, яка відчайдушно чіпляється за життя.

Джойс О’Доннел лежала на спині на підлозі, вирячивши очі в смертельній паніці, з шиї бив, пульсуючи, червоний струмінь. Вона з сичанням набрала повітря, закашлялася, в легенях забулькала кров. Яскравий струмінь порснув у лице Сансоне, коли той схилився над жінкою.

— Пропустіть мене! Телефонуйте 911! — наказала Мора, опустилася навколішки й затисла пальцями різану рану.

Вона звикла торкатися мертвої плоті, не живої, і кров, що струменіла по її руках, була приголомшливо тепла. «Прийом Сафара», — згадала вона. Перші правила реанімації: перевірка дихальних шляхів, дихання, кровообігу. Але одним брутальним ударом леза по горлу нападник поставив під сумнів усі три. «Я лікарка, але навряд чи можу її врятувати».

Сансоне закінчив телефонну розмову.

— Швидка їде. Чим я можу допомогти?

— Несіть рушники. Треба зупинити кров!

Рука О’Доннел раптом стиснулася на Мориному зап’ястку з панічною силою. Шкіра була така слизька, що пальці Мори ковзнули з рани, вивільнивши новий фонтан крові. Знову сичання, знову кашель, знову порскання з розрізаної трахеї. О’Доннел захлиналася. З кожним подихом удихала власну кров. Вона клекотіла в дихальних шляхах, пінилася в альвеолах. Судмедекспертці доводилось оглядати легені інших жертв, яким перерізали горло, вона знала механізм такої смерті.

«А тепер я спостерігаю, як це відбувається, і не можу нічим зарадити».

До