Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

class="p1">— Або ж здатися. Вона мала лише знеславити чоловіка, зректися його, звинуватити в чаклунстві й, можливо, зберегти своє життя. Бо Антоніно насправді прагнув не її зізнання. Він хотів саму Ізабеллу.

«Краса була її нещастям. Ось що він мав на увазі».

— Рік і місяць, — мовив він. — Стільки вона вижила в ув’яз­ненні без опалення, без світла. І щодня до неї приходив її кат.

Сансоне глянув на Мору.

— Я бачив знаряддя тих часів. Не уявляю, що могло б бути гіршим за те пекло.

— Він так і не переміг її?

— Вона опиралася до кінця. Навіть коли забрали її новонароджене дитя. Навіть коли їй розчавлювали руки, знімали шкіру зі спини, розривали суглоби. Антоніно ретельно занотовував кожну нову жорстокість у своєму особистому щоденнику.

— І ви бачили ці щоденники?

— Так. Їх у родині передають з покоління в покоління. Тепер вони зберігаються в сховищі разом з іншими неприємними реліквіями тієї епохи.

— Жахливий спадок.

— Саме це я мав на увазі, кажучи, що ми маємо спільні інте­реси й спільні турботи. Ми обоє успадкували отруєну кров.

Погляд докторки Айлс повернувся до обличчя Ізабелли, і раптом вона усвідомила сказане ним мить тому. «Забрали її новонароджене дитя».

Вона подивилася на Сансоне.

— Ви сказали, що у в’язниці вона народила дитину.

— Так. Сина.

— І що з ним сталося?

— Його віддали під опіку місцевого монастиря, там він і виріс.

— Але ж він був сином єретички. Чому його залишили живим?

— Через те, ким був його батько.

Мора глянула на співрозмовника з ошелешеним усвідомленням.

— Антоніно Сансоне?

Той кивнув.

— Хлопчик народився через одинадцять місяців після ув’яз­нення матері.

«Дитя зґвалтування, — подумала вона. — Отже, рід Сансоне простежується до дитини приреченої жінки. І чудовиська».

Вона роззирнулася, подивилася на інші портрети.

— Я не схотіла б вішати такі портрети у своєму домі.

— Вважаєте, це химерно.

— Вони були б щоденним жахливим нагадуванням. Наче привид, який не дає забути, як вони померли.

— І ви сховали б їх до комори? Уникали б навіть погляду, так само як зараз уникаєте думок про матір?

Мора заціпеніла.

— Я не маю причин думати про неї. Вона не відіграє жодної ролі в моєму житті.

— Але ж це не так. І ви про неї думаєте, чи не так? Цього не уникнути.

— Утім, я точно не вішаю її портрета у своїй вітальні. — Вона поставила келих на стіл. — Ви практикуєте дуже чудернацьку форму вшанування предків. Виставляєте родинного ката у передпокої, мов ікону, якою пишаєтеся. А тут, у їдальні, зробили галерею його жертв. Ці обличчя дивляться на вас, як колекція трофеїв. Так зазвичай…

«Роблять мисливці».

Мора замовкла, дивлячись на свій порожній келих, раптом усвідомивши, як тихо в домі. Стіл було накрито на п’ятьох, однак вона поки була єдиною гостею — можливо, єдиною запрошеною взагалі.

Вона здригнулася, коли Сансоне торкнувся її руки, потягнувшись по порожній келих. Він розвернувся, наливаючи їй ще вина, і Мора дивилася на його спину, на обриси м’язів під чорним гольфом. Тоді чоловік простягнув їй келиха. Вона взяла його, але не пила, хоча в горлі раптом стало сухо.

— Знаєте, чому ці портрети висять тут? — тихо спитав він.

— Як на мене, це… дивно.

— Я з ними виріс. Вони висіли в домі мого батька і в домі його батька. Так само і портрет Антоніно, але завжди в іншій кімнаті. Завжди на видатному місці.

— Як на вівтарі.

— У певному сенсі.

— Ви шануєте цього чоловіка? Цього ката?

— Ми зберігаємо пам’ять про нього. Не дозволяємо собі забувати, ким і чим він був.

— Чому?

— Бо це наша відповідальність. Священний обов’язок, який Сансоне взяли на себе багато поколінь тому, починаючи із сина Ізабелли.

— Дитини, народженої у в’язниці.

Господар кивнув.

— Коли Вітторіо виріс, монсеньйор Сансоне вже помер. Але його репутація чудовиська широко розійшлася, і прізвище Сансоне замість переваги стало прокляттям. Вітторіо міг би покинути його, зректися своєї крові. Натомість він учинив протилежним чином. Він прийняв прізвище Сансоне, так само як і його тягар.

— Ви згадували про священний обов’язок. Який?

— Вітторіо присягнувся спокутувати вчинене його батьком. Якщо подивитися на родинний герб, видно слова: Sed libera nos a malo.

Латина. Мора похмуро глянула на нього.

— Визволь нас від злого.

— Саме так.

— І що саме мають робити Сансоне?

— Полювати на диявола, докторко Айлс. Саме цим ми за­ймаємося.

Мора відповіла не одразу. «Він же не може говорити серйозно», — подумала вона, але погляд чоловіка був твердим і ясним.

— Ви, звісно, маєте на увазі — образно, — нарешті мовила вона.

— Я знаю, ви не вірите в те, що він насправді існує.

— Сатана? — Жінка не втримала сміху.

— Людям неважко повірити в те, що існує Бог, — зауважив Сансоне.

— Саме тому це й зветься вірою. Віра не вимагає доказів, бо їх немає.

— Якщо віриш у світло, маєш так само вірити і в темряву.

— Але ви говорите про надприродну істоту.

— Я говорю про зло в найчистішій його формі. Проявлене у формі реальних істот з плоті й крові, які ходять поміж нас. Це не імпульсивні вбивці — не ревнивий чоловік, який переступає межу, чи наляканий солдат, який убиває неозброєного ворога. Мені йдеться про дещо цілковито інше. Про істот, які здаються людьми, але насправді дуже далекі від цього.

— Демони?

— Можна й так, якщо хочете.

— І ви справді вірите в те, що вони існують, ці потвори, чи демони, чи як ви їх називаєте?

— Я це знаю, — тихо мовив Сансоне.

Дзвінок у двері змусив Мору здригнутися. Вона глянула в бік передпокою, та господар не ворушився. Далі було чути кроки, а тоді — голос дворецького.

— Добривечір, місіс Фелвей. Можна ваше пальто?

— Я трохи запізнилася, Джеремі. Перепрошую.

— Містер Старк та докторка О’Доннел ще не приїхали.

— Ще ні? О, це вже краще.

— Містер Сансоне та докторка Айлс у їдальні, якщо хочете до них приєднатися.

— Боже, випити мені не завадить.

Жінка, яка ввірвалася до їдальні, зростом не поступалася середньому чоловікові й мала приголомшливий вигляд. Широкі плечі підкреслював твідовий блейзер зі шкіряними еполетами. Хоча у волоссі виднілося срібло, вона рухалася з юнацькою жвавістю й усвідомленням своєї сили. Не вагаючись, жінка рушила до Мори.

— Ви, напевно, докторка Айлс, — мовила вона й по-діловому потиснула тій руку. — Едвіна Фелвей.

Сансоне передав їй келих вина.

— Як там дороги, Вінні?

— Підступні. — Вона зробила ковток. — Дивно, що Оллі ще немає.

— Зараз лишень восьма. Він приїде разом із Джойс.

Едвіна не зводила очей з Мори. Погляд у неї був прямий, дещо безцеремонний.

— Є якийсь прогрес у справі?

— Ми про це не говорили, — сказав Сансоне.

— Серйозно? Але ж нас усіх обходить тільки це.

— Я не можу цього обговорювати, — мовила судмедекспертка. — Певна, ви розумієте чому.

Едвіна подивилася на господаря дому.

— Тобто вона ще не погодилася?

— Погодилася на що? — спитала Мора.

— Приєднатися до нашої групи, докторко Айлс.

— Вінні, ти надто поспішаєш. Я не до кінця