Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

«Ну що ж, знаєш, мені таки нема де зупинитися».

Вона сиділа на сходах, бездумно крутила візитівку між пальців, аж поки та не стала зовсім пожмакана. Думала про Філіппо Каваллі та його лихі очі й неголене лице. Може, буде не так уже й погано. Їй доводилося робити й гірші речі. Значно гірші.

«І я досі за них розплачуюся».

Лілі застібнула наплічник, роззирнулася, шукаючи телефон. «Лихі очі чи не лихі, — подумала вона, — а їсти дівчині треба».

* * *

Вона стояла в коридорі, перед дверима квартири 4-G, нервово обсмикувала блузку, пригладжувала волосся. А потім спитала себе, якого дідька це має її обходити, зважаючи на те, яким нечепурою він був під час їхньої останньої зустрічі. «Господи, хай тільки в нього з рота не тхне», — подумала Лілі. З товстими й негарними ще можна мати справу — заплющити очі й не дивитися. Але якщо подих смердить…

Двері відчинилися.

— Проходь! — сказав Філіппо.

Глянувши на нього, вона відчула бажання розвернутися й утекти. Він був саме таким, як їй пам’яталося: колюча щетина на підборідді, голодні очі вже поглинають її обличчя. Навіть одягнутися пристойно не потурбувався — футболка без рукавів та мішкуваті штани. Та й навіщо йому чепуритися? Він точно знав, що привело її сюди — точно не його спортивне тіло чи блискучий розум.

Лілі ввійшла до квартири, де боролися за верховенство запахи часнику й тютюну. Окрім цього, місце було не таке й жахливе. Вона побачила диван та крісла, охайний стос газет, низький столик. Балкон виходив на інший багатоквартирний будинок. Крізь стіни було чути, як реве сусідський телевізор.

— Трохи вина, Керол? — запропонував господар.

Керол. Вона майже забула, яким іменем назвалася.

— Так, будь ласка, — відповіла. — І… ти раптом не маєш чогось поїсти?

— Поїсти? Звісно.

Філіппо всміхнувся, але хтиво витріщатися не перестав: знав, що це прелюдія перед головним. Він приніс хліб, сир і ще тарілочку маринованих грибів. Зовсім не бенкет — так, перекус. От чого вона варта. Вино було дешеве, різке й терпке, та все одно вона випила дві склянки, поки їла. З тим, що буде далі, краще бути п’яною, аніж тверезою. Чоловік сидів з іншого боку кухонного столу й дивився на неї, сьорбаючи своє вино. Скільки інших жінок приходили до цієї квартири, сиділи за цим столом, готуючись до спальні? Авжеж, жодна не прийшла з власної волі. Як і Лілі, вони, певно, потребували склянки-двох вина, перш ніж перейти до діла.

Він потягнувся до неї через стіл. Лілі завмерла, поки він розстібав верхні ґудзики її блузки, а тоді відхилився назад, шкірячись з вигляду її декольте.

Вона намагалася не зважати на нього, взяла ще хліба, тоді допила вино й налила собі ще.

Філіппо підвівся, обійшов стіл, став у неї за спиною. Розстібнув її блузку до кінця, спустив їй з плечей, тоді розстібнув бюстгальтер.

Лілі запхала до рота ще шмат сиру, прожувала, ковтнула. Мало не викашляла все назад, коли він накрив долонями її груди. Заціпеніла, стиснувши кулаки, стримуючи інстинктивне бажання розвернутися й тріснути його. Натомість дозволила йому спустити руку нижче й розстібнути її джинси. Філіппо смикнув її, вона слухняно підвелася, щоб він міг зняти з неї решту одягу. Коли нарешті Лілі стала в його кухні оголена, він відступив на крок, щоб помилуватися видовищем, очевидно збуджений. Свій одяг не потурбувався зняти — просто притулив її до кухонних меблів, розстібнув брюки й узяв її навстоячки, так завзято, що шафки грюкали дверима, а в шухлядах дзеленчали виделки й ложки.

«Швидше. Кінчай уже, чорт забирай».

Але Філіппо тільки почав. Він розвернув її, опустив навколішки і взяв так, просто на кухонних кахлях. Далі вони перемістилися до вітальні, просто до балконного вікна, наче йому хотілося, щоб усі бачили: він, Філіппо, може трахнути жінку в будь-якій позі, в будь-якій кімнаті. Лілі заплющила очі й зосередилася на звуках телевізора в сусідній квартирі. Загупала динамічна музика якогось телешоу, заговорив запальний ведучий. Вона зосередилася на цих звуках, бо не хотіла слухати, як сопе й стогне Філіппо, ляскаючи об неї всім тілом, доходячи до кінця.

Він упав просто на неї млявим мертвим вантажем, що загрожував її придушити. Лілі вислизнула з-під нього, лягла на спину, слизька від їхнього спільного поту.

За мить він уже хропів.

Вона лишила чоловіка там, на підлозі вітальні, й пішла у ванну кімнату, прийняти душ. Простояла під водою добрячих хвилин двадцять, змиваючи з себе його сліди. Тоді повернулася до вітальні, з мокрим волоссям, щоб переконатися, що він іще спить. Так і було. Лілі тихо прослизнула до спальні й почала копирсатись у шухлядах комода. Під горою шкарпеток знайшла згорток готівки — принаймні шість сотень євро. «Якщо сотні бракуватиме, не біда», — подумала вона, перераховуючи купюри. Однаково заслужила.

Вона вбралася й саме забирала наплічник, коли почула кроки за спиною.

— Вже йдеш, так швидко? — запитав Філіппо. — Невже тобі одного разу вистачить?

Лілі повільно повернулася до нього, витиснула з себе усмішку.

— Один раз з тобою, Філіппо, вартий десяти разів з іншими.

Він широко всміхнувся.

— Усі жінки так кажуть.

«То вони всі брешуть».

— Залишся. Я зготую вечерю. — Він підійшов ближче, грайливо торкнувся її волосся. — Залишся, і, може…

Лілі думала секунди дві. Непогано було б переночувати тут, але ціна зависока.

— Мушу йти, — сказала вона й відвернулася.

— Залишся, будь ласка. — Він помовчав і додав з ноткою відчаю: — Я тобі заплачу.

Лілі зупинилася, озирнулася на нього.

— У цьому річ, так? — тихо мовив Філіппо.

Його усмішка згасла, обличчя стало втомленою маскою. Не пихатий коханець, а сумний чолов’яга середнього віку, з черевом і без жінки. Раніше їй здавалося, що в нього лихі очі, тепер же вони дивилися переможено, виснажено.

— Я знаю, — зітхнув він. — Ти прийшла не через мене. Гроші потрібні.

Уперше їй було не гидко на нього дивитися. І також уперше вона вирішила бути з ним чесною.

— Так, — визнала Лілі. — Мені потрібні гроші. У мене нічого нема, а роботу в Римі знайти не виходить.

— Але ж ти американка. Можеш просто поїхати додому.

— Додому мені не можна.

— Чому?

Вона відвела очі.

— Просто не можна. Та й там нічого для мене немає.

Філіппо зважив її слова й дійшов розсудливого висновку:

— Тебе шукає поліція?

— Ні, не поліція…

— То від кого ти втікаєш?

«Я втікаю від диявола», — подумала вона. Але сказати цього не могла: ще вирішить, що вона божевільна. Тому просто відповіла:

— Від чоловіка. Я його боюся.

Певно, він подумав, що йдеться про жорстокого хлопця, й співчутливо кивнув.

— То тобі потрібні гроші. Ходи, дам трохи.

Розвернувся й рушив до спальні.

— Філіппо, зажди.

Тепер Лілі почувалася винною. Вона дістала з кишені сотню євро, взятих із шухляди зі шкарпетками. Як можна красти в чоловіка, який так відчайдушно потребує товариства?

— Пробач мені, — мовила вона. — Це твоє. Гроші мені справді потрібні, але я не повинна була їх брати.

Лілі взяла його за руку,