Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

Тільки тоді Мора помітила його — на вулиці, у тіні. Він підійшов до них — високий силует, чиє обличчя набуло мерехтливих рис тільки тоді, як він опинився в танцівних вогнях патрульних автівок.

— Ти певна, що добре почуваєшся? — спитав він, допомагаючи їй вийти з машини. — Не хочеш до лікарні?

— Прошу, відвези мене додому.

Хоча Деніел і запропонував їй підтримку, вона сховала руки в кишені, відмовившись від його простягнутої руки дорогою до машини. Вона відчувала, що на них дивляться поліціянти. Докторка Айлс і той священник, знову разом. Чи хоч хтось не звернув на них уваги, не поцікавився?

«Чорт забирай, тут немає чим цікавитися».

Вона сіла на пасажирське сидіння, дивлячись просто перед собою, поки він заводив двигун. Мовила:

— Дякую.

— Ти знаєш, я прийду, щойно ти покличеш.

— Це Джейн тебе викликала?

— І я цьому радий. Сьогодні тебе має відвезти додому друг. Не якийсь коп, якого ти заледве знаєш.

Він від’їхав від тротуару, і сліпучі вогні швидкої розтанули позаду.

— Сьогодні ти була надто близько, — тихо сказав Деніел.

— Повір, я цього не хотіла.

— Не варто тобі було йти до будинку. Краще викликала б поліцію.

— Можна ми не будемо про це говорити?

— Моро, лишилося хоч щось, про що ми можемо говорити? Чи тепер завжди буде так? Ти не приходитимеш у гості, не відповідатимеш на дзвінки?

Вона нарешті подивилася на нього.

— Деніеле, я не стаю молодша. Мені сорок один, мій єдиний шлюб був приголомшливо катастрофічний, і я схильна до безнадійних романів. А я хочу заміж. Хочу бути щасливою. Не можу дозволити собі марнувати час на стосунки, які нікуди не ведуть.

— Навіть якщо дружба й почуття щирі?

— Дружба постійно руйнується. А серця розбиваються.

— Так, — згодився він і зітхнув. — Правда.

Вони трохи проїхали мовчки. Тоді Деніел промовив:

— Я не хотів розбивати тобі серце.

— І не розбив.

— Але я завдав тобі болю. Я це знаю.

— Ми скривдили одне одного. Мусили. — Мора помовчала й додала згіркло: — Цього вимагає твій усемогутній Господь, чи не так?

Вона хотіла зробити йому боляче і з раптової тиші зрозуміла, що влучила в ціль. Священник мовчав, поки під’їжджав до її району, поки звертав на під’їзну доріжку й вимикав двигун. Тоді розвернувся до неї.

— Твоя правда, — сказав. — Мій Господь вимагає забагато, чорт забирай.

І притягнув її до себе.

Вона мала б опиратися, мала б відштовхнути його, вийти з машини. Але не зробила цього: надто довго хотіла цих обіймів, цього поцілунку. І більшого, значно більшого. Це було божевіллям, з цього нічого не могло вийти. Але тепер між ними не стояв ані тверезий розум, ані Бог.

«Не введи нас у спокусу». Вони цілувалися весь шлях від автомобіля до дверей. «Визволь нас від злого». Марні слова — замок з піску, що не встояв проти могутнього припливу. Вони ввійшли до будинку. Мора не вмикала світло, і в темному передпокої здавалося, що темрява робить голос­нішим їхнє різке дихання, шурхіт тканини. Вона скинула закривавлене пальто, і воно впало на підлогу чорною калюжею. Коридор освітлювало лише слабке сяйво з вікон. Ніщо не проливало світла на їхній гріх, не було очей, щоб засвідчити їхнє падіння.

Вона провела його до спальні. До свого ліжка.

Уже рік вони кружляли в цьому танку, з кожним кроком наближаючись до цієї миті. Вона знала серце цього чоловіка, а він — її, однак його плоть була чужою, незнаною на дотик, на смак. Вона провела пальцями по теплій шкірі, по вигину його спини — нова територія, яку так хотілося дослідити.

На підлогу впали рештки одягу; останній шанс зупинитися вислизнув від них.

— Мора, — прошепотів Деніел, цілуючи її шию, її груди. — Моя Мора.

Його слова були ніжні, мов молитва, але не до його Господа, а до неї. Вона зовсім не відчувала провини, розкриваючись для нього. Не її клятву було порушено, не її совість страждатиме. «Сьогодні, Боже, у цю мить, він мій, — подумала, святкуючи перемогу, коли Деніел застогнав на ній, коли вона охопила його ногами, катуючи, підштовхуючи. — Я маю те, чого Ти, Боже, не можеш йому дати. Я забираю його в Тебе. Я заявляю про своє право на нього. Можеш кликати Своїх демонів, мені начхати».

І Деніелові сьогодні теж.

Коли їхні тіла нарешті розрядилися, він упав у її обійми. Вони довго лежали мовчки. У світлі з вікна Мора бачила слабкий блиск його очей, що дивилися в темряву. Він не спав, а міркував. Можливо, шкодував. Минав час, і тиша стала нестерпна.

— Ти шкодуєш? — запитала вона.

— Ні, — прошепотів він, ковзнув пальцями по її руці.

— Чому я не переконана?

— А тобі це потрібно?

— Я хочу, щоб ти радів. Те, що ми зробили, природно. Це в людській природі. — Мора помовчала й додала, зітхнувши: — Але, можливо, це погане виправдання гріха.

— Я зовсім не про це думав.

— А про що?

Деніел поцілував її чоло, тепло дихнув у волосся.

— Я думаю про те, що буде далі.

— Чого ти хочеш?

— Я не хочу тебе втрачати.

— І не мусиш. Тобі обирати.

— Обирати, — м’яко повторив він. — Це однаково що обирати між удихом та видихом.

Перекотився на спину, помовчав. Тоді сказав:

— Здається, я тобі розповідав, як прийшов до того, щоб стати священником.

— Ти говорив, що твоя сестра помирала. Лейкемія.

— І я уклав угоду. З Богом. Він виконав моє прохання, Софі жива. І я дотримувався своєї частини угоди.

— Тобі було лише чотирнадцять. Надто юний вік, щоб обіцяти віддати все своє життя.

— Але я пообіцяв. І можу стільки добра зробити в Його ім’я, Моро. Я був щасливий, дотримуючись свого слова.

— А тоді зустрів мене.

Деніел зітхнув.

— А тоді зустрів тебе.

— Ти маєш обрати, Деніеле.

— Або ти зникнеш з мого життя. Знаю.

— Я не хочу цього.

Він глянув на неї.

— То не зникай, Моро! Прошу тебе. Ці кілька місяців без тебе я почувався загубленим. Відчував таку провину за те, що хотів тебе. Але думати міг лише про тебе.

— Яке місце я займатиму, лишившись у твоєму житті? Ти збережеш свою церкву, а що отримаю я? — Вона пильно вдивлялася в темряву. — Насправді нічого не змінилося, еге ж?

— Змінилося все. — Він узяв її за руку. — Я тебе кохаю.

«Але не досить. Не так сильно, як ти любиш свого Бога».

І все одно вона дозволила йому знову обійняти себе. Відповіла на поцілунки. Цього разу вони кохалися не ніжно, тіла відчайдушно, люто зіштовхувалися. Не любов, а кара. Сього­дні вони одне одного використовують. Якщо вона не може мати кохання, то хай буде хіть. Дати йому щось незабутнє, щось таке, що переслідуватиме його в ті ночі, коли Бога замало. «Ось від чого ти відмовляєшся, кидаючи мене. Ось той рай, від якого ти тікаєш».

І Деніел утік, ще до світанку. Вона відчула, як він заворушився поряд з нею, тоді повільно сів на ліжку й почав одягатися. Звісно ж — недільний ранок, парафія чекає.

Він схилився, поцілував її волосся. Прошепотів:

—