Темрява на світанку - Джон Гендс

– Але чи повинні ми говорити «так» росіянам-офіцерам у нашій армії та росіянам – керівникам наших основних промислових підприємств?

Бондар стукнув по столі:

– Якщо вони бажають стати громадянами України, ми, звичайно, повинні говорити «так». Ми не є більше їхніми рабами, але, Боже мій! Бувши досі рабами, як можна бажати такої ж долі іншим? Нам треба показати, що шляхи минулого були неправильні й що єдиний шлях уперед – це на практиці застосовувати вчення Христа: любити ближнього. – Бондар похитав своєю великою головою. – Ці терористичні акти проти росіян і євреїв підривають наші зусилля побудувати цивілізовану державу. Що швидше екстремісти будуть знайдені й посаджені за грати, то краще. – Він знову понабивав чарки.

– Тату, тобі не здається, що вже досить? – озвалась Марія. – Ти ж знаєш, що тобі говорять лікарі з цього приводу!

– Лікарі! – засміявся Бондар і лукавим поглядом глянув на дружину-кардіолога. – Що вони знають? Якщо я міг вижити п’ятнадцять років у концтаборах, значить, зможу вижити, коли вип’ю трохи, розмовляючи з моїм другом. Еге ж, Тарасе?

– Я...

– Тату, це нечесно! Тарас не знає про серце й бронхіальну астму, які ти здобув у концтаборі «Перм-36». Для чого тобі вдавати з себе міцного чоловіка? Тарас ніколи не вдає з себе того, ким він не є.

«Господи, – подумав Степаняк, – чому вона не відьма? Чому не дасть мені жодної нагоди поставитися до неї з презирством? Я певен, старий бачить мене наскрізь».

Роман Бондар дивився Степанякові в очі. Степаняк усміхався й робив усе, аби витримати погляд. Бондар склав губи гузочкою:

– Щоб бути самим собою, треба мати сміливість. Я ніколи сміливим не був, тому, гадаю, й вижив.

У раптовій мовчанці Степаняк кинув:

– Хто такий Тарас Боровець?

Всі звели на нього очі. Степаняк ладен був запасти в землю.

– Тарас Боровець, – мовив Бондар, – було справжнє ім’я ватажка українських партизанів, який під псевдонімом «Тарас Бульба» розпочав антинімецькі та антирадянські дії весною 1942 року. Він був перший, хто назвав свій партизанський загін «Українська повстанська армія».

– Є й інший Тарас Боровець, – сказала Катерина своїм тихим голоском. – Це був псевдонім викладача історії Львівського університету, він писав самвидавівські памфлети про сталінський голод в Україні 1932–33 років. Того Тараса Боровця було заарештовано, коли його дочці минало шостий. Марія знову побачила свого батька, коли їй минуло двадцять перший.

Цієї ночі Степаняк не міг заснути.

Поруч на другій розкладачці мирно сопів Ладенюк. Тарас лежав біля гарячого радіатора. Він відкинув ковдри, які Катерина поклала на його ліжко. Та вогонь у паровому котлі поступово згас, і радіатор зробився таким холодним, як і повний місяць, що заглядав у вікна без фіранок. Степаняк знову натяг на себе ковдри й скрутився під ними калачем. Роман Бондар – це Тарас Боровець. Але цей Тарас Боровець не наказував ані катувати генерала Марченкова, ані холоднокровно розстрілювати керівника єврейської общини, ані підривати в Донецьку одного з керівників страйкового комітету разом з його дружиною, дітьми та православним священиком. Місяць тьмянів і розпливавсь у сірому тумані, що з’явився раптово. Туман ставав світлішим. Десь, якось сонце намагалося розпочати новий день.

Степаняк піднявся з ліжка, тихо й швидко вдягся й, тримаючи в руці черевики, навшпиньки вийшов до головної кімнати. Він затримався біля розкладеного дивана. Марія спала, скрутившись, мов дитина, з усмішкою на вустах. Степаняк подумав, чи його власний характер відбивається в нього на обличчі під час сну, чи все маскує звичка ціле життя бути нещирим.

Він дивився на Марію й сподівався, що це так.

Вийшовши на веранду, Степаняк узувся. Сходило блідо-жовте сонце, й туман зникав так само швидко, як і з’явився. Тишу порушувати глухі одноманітні звуки із-за гаража. Сніг рипів під черевиками Степаняка, але Роман Бондар цього не чув. Степаняк дивився на широку спину чоловіка, який методично піднімав і опускав сокиру на сосновий стовбур, що лежав перед ним на землі. Бондар зупинився витерти рукавом лоба й відчув стороннього.

Зараз був зручний час сказати Бондарю те, що він планував з учора. Сказати цьому чоловікові, здатному об’єднати завзятих націоналістів Західної України із зрусифікованими прагматиками Східної, греко-католиків і православних, молодих ідеалістів з колишніми комуністичними апаратчиками. П’ятнадцять років концтаборів не змінили його переконань та доброзичливого характеру, і він користувався більшим авторитетом порівняно з іншими українськими політиками. Ті п’ятнадцять років удівства Катерини та пограбованого дитинства Марії давали йому привілей слухати лише правду. Але коли Степаняк спробував її висловити, на перешкоді стала власна малодушність.

Бондар простяг йому сокиру:

– Кінчай цю колоду, Тарасе, а я наношу води в котел.

Степаняк не встиг схопити сокирище, й воно занурилось у сніг.

Степаняк знайшов туалет: у прибудові на емальованому відрі лежала товста дошка з круглим отвором посередині. Повертаючись до літньої кухні, він побачив Бондаря з цинковим цебром у руках.

– Де можна помити руки?

Бондар наповнив біля колодязя цебро й виніс із літньої кухні кварту:

– Підставляйся!

Він почав лити крижану воду на витягнуті руки Степаняка, коли пролунав голос Марії:

– Тату! Що ти робиш?

Із скуйовдженим після сну волоссям, одягнена в светр та джинсові штани, вона збігла з веранди й вихопила кварту з рук Бондаря.

– Жінки... – стенув плечима Бондар.

Марія нагріла на плиті каструлю води, дала Степанякові брусок мила й, поки він над раковиною мив руки, поливала йому теплою водою.

– І тато ще говорить про цивілізовану державу, – сказала вона невдоволено.

Бондар підсмажив цибулі на смальці, а затим додав яєць і молока. Катерина тим часом зварила гарбузову кашу. За сніданком Степаняк почав чхати.

– Тарас застудивсь, – оголосив Толя.

– Не дивно. – сказала Марія.