Темрява на світанку - Джон Гендс

З воріт виплив чорний лімузин «чайка», з білими цифрами номера на чорному тлі, замість, як звичайно, чорними – на білому. Шторки на задніх вікнах не дали Степаняку побачити, хто в тому лімузині з військовими номерами. Петросян знову глянув на годинник і під’їхав до воріт, перш ніж вони повністю зачинились, і вартовий, не вимагаючи посвідчень, поштовхом розчинив їх знову.

Петросян покермував вузькою, вкритою снігом лісовою дорогою, минаючи дачі, побудовані з дерева чи жовтої цегли, поки дістався галявини, що плавно спускалася до сірої поверхні замерзлого озера. Причальний місток, здавалося, ризиковано балансує на довгих тонких ніжках, ведучи до дерев’яного приміщення для човнів поряд із двоповерховим кам’яним будинком. З димаря будинку вився легкий димок.

– Будьте обережні на озері, – сказав Петросян, зупинивши машину біля іншої чорної «волги». – Сподіваюсь, ви не будете кататися на ковзанах по тонкій кризі, правда ж? – засміявся він і, не чекаючи на відповідь, вийшов з машини. Від Петросянового гумору Степанякові стало незатишно.

Слідом за Петросяном він ступив до будинку й увійшов у відчинені двері однієї з кімнат. У каміні яскравим полум’ям горіли поліна, наповнюючи обшиту дерев’яними панелями вітальню духом живиці. Світло нерівного полум’я відбивалось од блискучої куполоподібної голови.

Красін підвівся з великого шкіряного крісла біля каміна.

– Доброго ранку, майоре Степаняк.

– Доброго ранку, полковнику. Я – капітан.

Красін дивився на нього проникливим поглядом сірих очей:

– Я ніколи не помиляюся.

Помахом руки він запросив Степаняка до низенького столика поруч. На столику були вже початі закуски, напівпорожня пляшка «Столичної» та кілька пляшок мінеральної води.

Петросян налив склянку мінеральної, подав Красіну, а потім у дві склянки налив горілки, одну з яких простяг Степанякові.

– Я говорив вам забути про всі клопоти, – сказав він, усміхаючись. – Поздоровляю з підвищенням у званні!

– Дякую, полковнику. – Степаняк випив і знову підставив склянку.

– Вам краще закусити, – дружньо порадив Красін.

Випивши горілки й зігрівшись, Степаняк розслабився, відкинувсь у кріслі й дивився на двох чоловіків, які сиділи обабіч коминка: Лєскова й Петросяна.

– Ви виконали добру роботу, майоре, – сказав Лєсков. – Зараз, гадаю, ми можемо обійтися без конспірації. Мене звати Красін Микола Іванович.

Осмілілий Степаняк запитав:

– Полковнику, що таке сучасна УПА?

– Вона те, про що ви говорите.

– Але що вона насправді?

Красін підібрав губи:

– Чому ви запитуєте?

– Я зустрічався з вояком старої УПА й певен, що вона не має ніякого відношення до цієї нової терористичної організації.

Красін звів брови. Петросян нахилився й наповнив його склянку.

– З ким саме ви зустрічалися?

– Із старим чоловіком, капітаном Омеляном Павленком.

Красін глянув на Петросяна.

– Яке відношення він має до Романа Бондаря? – запитав Петросян.

– Він Маріїн... він тесть Романа Бондаря, – відповів Степаняк.

Красін кивнув:

– Отже, це в нього сімейне. В цьому є рація.

– Як-як?

Красін нахиливсь уперед, сперся лівим ліктем на праве коліно й повернув голову, вивчаючи профіль Степаняка.

– Поставте себе на його місце, майоре. Він робить усе можливе, щоб збити вас із сліду. Організовує для вас зустрічі зі своїм тестем, і той розповідає, що УПА – шанована організація й не може бути втягнутою в тероризм. Бондар дуже переконливий. Але вони вибрали не того, кому про це говорити. Не знали, що ваш батько боровся проти цих фашистських бандитів. Гадаю, він вам про них розповідав?

Степаняк кивнув. Дитиною, після виразних татових оповідок про те, як бандити УПА підкрадаються після півночі й душать людей у ліжках, Тарасові снилися кошмари. Коли він прокидався, заливаючись слізьми, батько сміявся й погрожував заявити на нього в УПА.

– Але навіщо Роман Бондар усе це робить?

– Бондар – хитрий лис, – відказав Красін. – Хоче створити собі міжнародну репутацію миротворця і, в той же час, таємно використовуючи свої католицькі зв’язки, отримати допомогу від ІРА для своєї терористичної організації.

– Своєї терористичної організації?

– Саме так, – сказав Красін.

Степаняк поклав шматок копченого осетра на чорний хліб.

– Не розумію, для чого йому організовувати терористичну кампанію. Він має те, чого бажав, – незалежність України і навіть Українську армію.

– Тому, що він – фанатик, – докинув Петросян.

– Завжди ставте себе на місце ворога, – вів далі Красін. – Український уряд будує Українську армію з полків колишньої Радянської армії, що були розташовані на українській землі. Але Бондар не бажає мати в Українській армії офіцерів-росіян, а тим більше росіян – полкових командирів. Він не може покладатися на їхню відданість, особливо під час можливого конфлікту з Росією. Не хоче він також, щоб росіяни керували шахтами й заводами на Донбасі та в Подніпров’ї. Він вірить у гасло «Україна – для українців!». Бондар не може, звичайно, вимагати цього публічно, бо Захід відмовиться співробітничати з Україною, тому нишком відновлює УПА, щоб тероризувати росіян в Україні, поки російську общину не буде вижито геть, – Красін показав в усмішці зуби. – Це, здається, називається етнічною чисткою.

– До росіян Бондар відносить і східних українців, які розмовляють російською мовою, – додав Петросян.

Голос Красіна був повільний і зважений:

– Я хочу, щоб ви використали Кристіну Лесин, аби переконати Захід у тому, хто спрямовує УПА.

Степаняк налив собі горілки.

– Я не можу просто сказати цього Кристіні Лесин без будь-яких доказів.

– Ви ще з Бондарем не зустрічалися? – запитав Петросян.

– Ні.

– Коли зустрінетеся, – сказав Красін, – запитайте його про Тараса Боровця.