Темрява на світанку - Джон Гендс

Степаняк засміявся.

– Сумніваюсь, що поки він виросте, в нього лишиться багато ілюзій про Захід.

– Він ніколи не доживе до такого віку, – тихо сказала Марія.

– Ти про що?

– Соня провела останні три місяці вагітності з батьками Івана в селі Народицького району, щоб бути на свіжому повітрі.

– Розумно.

– Толя народивсь у травні 1986 року. Народичі – одна з «гарячих» точок Чорнобиля. Два роки тому Толі поставили діагноз – рак щитовидної залози.

Степаняк відчиняв ворота й дивився на хлопця, який був уже біля дверей і намагався дотягтись до клямки.

Вони ввійшли до побіленої головної кімнати з традиційною піччю і вкритою кахлями грубою. З крісла-гойдалки підвівся старий чоловік із білою щетиною на запалому обличчі. Толя підбіг до старого, обняв його, й на обличчі в того з’явилася беззуба усмішка.

– Можна мені піти погратися з козою? – запитав Толя.

– Іди, йди, – сказав старий.

– Підемо подивимося на козу, Тарасе, – кивнув головою Толя.

– Ні, – сказала Марія. – Ми приєднаємося до тебе пізніше. Дідусю, це Тарас. Тарасе, це мій дід, материн батько.

Старий подав Степанякові руку, якій бракувало двох пальців. Роззирнувшись, Степаняк не помітив ніяких ознак чогось військового.

– Сідайте, – запросив дід.

Він поставив на грубку емальовану каструлю, відчинив металеві дверцята і вкинув, узявши з кошика, кілька полін. Ладенюк і Марія поклали на стіл свої коричневі пакети. Старий помацав пакети й, вийнявши з Ладенюкового пляшку горілки, усміхнувся. Він почовгав з кімнати й повернувсь із трьома чарочками. Лише після того, як усі попоїли розігрітих галушок, а троє чоловіків випили по кілька чарок горілки, старий знову сів у своє крісло-гойдалку, запалив череп’яну люльку й запитав у Марії:

– Ну, то що твій хлопець хоче знати?

Марія почервоніла.

– Тарас – не мій хлопець, дідусю. Він повернувся із Заходу допомагати нам будувати вільну Вкраїну.

– Ми тут хочемо знати, які плани має УПА, – зважуючи слова, мовив Степаняк.

– УПА? – підозріло глянув на Степаняка старий.

– Була нещодавно якась стрілянина, – сказав Ладенюк.

– Кажуть, УПА відповідальна за закатованого під Києвом російського генерала, – сказав Степаняк, – і за вбитого керівника єврейської общини в Донецьку.

– УПА! Ну й ну! – старий звівся на ноги й вийшов з кімнати.

– Я сказав щось не так? – глянув Степаняк на Марію.

– Старий Омелян може забути, що трапилося п’ять хвилин тому, – сказав Ладенюк, – але чудово пам’ятає те, що було за його молодих років.

Коли Маріїн дід повернувся, на ньому була стара зелена гімнастерка, мішкуваті штани й картуз із м’яким верхом та українською кокардою-тризубом. Груди його прикрашали медалі.

– Капітан 8-го батальйону УПА-південь Омелян Павленко до ваших послуг, – відсалютував він.

– Я думав, УПА була бан... гм, бандою бійців проти Росії, – сказав Степаняк.

Павленко фиркнув.

– Ви хочете сказати, що вважаєте нас за бандитів? – він похитав головою.

– Жоден справжній українець мого покоління не називав нас бандитами. – Старий сів у крісло-гойдалку, взяв свою люльку, що вже погасла, відчинив дверці грубки, запалив гніт свічки й, тримаючи її над чашечкою люльки, так довго смоктав мундштук, що з губів крапнула слина. – Ми – фракція бандерівців Організації українських націоналістів. – Тютюн у люльці розжарів, і Павленко задоволено пихкав. На Степаняка він більше не дивився. Думкою він повернувсь у минуле, в теплий вечір понеділка 30 червня 1941 року.

Сімнадцятирічний Омелян Павленко стояв на бруківці разом з тисячами селян, які зібралися на майдані Ринок у Львові. Сонце сідало за рядом високих, вузьких будинків, що кидали тінь у бік міської Ратуші, яка майже два роки називалася Міською радою, але на якій більше не маяв червоний прапор. Погляд Павленка, як і погляди всіх, був звернений до будинку, відомого як Будинок просвіти. Двері будинку нарешті відчинилися, і на майдані запанувала тиша. З дверей, тримаючи в руках аркуш паперу, вийшов стомлений Ярослав Стецько. Побачивши натовп, він випроставсь і його голос зазвучав над майданом: «Унаслідок визволення німецькою армією Західної України від російських більшовиків Організація українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери й з волі українського народу цим проголошує відновлення Української держави, за яку ціле покоління найкращих синів України віддало своє життя. Завтра ми починаємо створювати національну армію, щоб вигнати російських окупантів з решти наших земель і встановити новий, справедливий порядок в Україні. Хай живе суверенна Українська держава! Хай живе Організація українських націоналістів! Хай живе Степан Бандера!»

У той час як натовп викрикував згоду, Павленко думав про одного з найкращих синів України, хто віддав за неї своє життя. Його батько, сільський учитель, був розстріляний чекістами за відмову викладати більшовицьку версію історії. Наступного дня після проголошення декларації Павленко приєднався до тих своїх односельців, які зібралися в церкві, присягли на вірність Українській державі й добровільно вступили до національної армії Бандери.

– ...Альянс із німцями?

Степаняк перетворився на увагу.

– Що ви сказали? – перепитав Павленко, пихнувши погаслою люлькою.

– Це було після того, як Бандера вступив у альянс із німцями? – повторив запитання Степаняк.

Павленко подивився на свою онуку.

– Де твій хлопець вивчав історію?

– Лише для того, звичайно, щоб вигнати росіян, – швидко додав Степаняк.

Вогкі очі Павленка вивчали Степаняка.

– Бандера і Стецько були заарештовані менше як за тиждень після проголошення відновлення незалежної держави. Останні роки війни вони провели в концентраційному таборі «Заксенгаузен». – Він знову запалив свою люльку. – Не встигли ми подякувати вермахтові за наше визволення від Сталіна, як Гітлер