Темрява на світанку - Джон Гендс

Це було майстерно й сильно. І він, Степаняк, за це відповідальний.

Степаняк провів ще одну безсонну ніч. Коли задзвонив будильник, під подушкою, що зсунулася, він побачив три презервативи, невикористані відтоді, як Марія привела його на цю квартиру.

Інші працівники Руху, певно, теж дивилися телевізійну передачу. Він не міг сьогодні зустрітися з Марією й потелефонував до Коваля.

– Лесю, я застудився, кілька днів побуду дома.

– Тарасе, ти мені потрібен, щоб зробити англійський переклад.

– Попроси Марію. Вона англійською розмовляє не вільно, але, коли не поспішає, досить добре перекладає письмово. Скажи їй: у верхній лівій шухляді мого столу є словник. Але, Лесю, будь ласка, не говори їй, що я нездужаю. Я не хочу, щоб вона турбувалася.

– Марії немає. Одна з дівчат у відділі преси показала їй статтю в англійській газеті за минулий тиждень. Марія засмутилася й кудись пішла.

– У якій газеті була стаття? – запитав Степаняк, хоча відповідь була йому відома.

– «Кореспондент». Ми впізнали фотографії, і Ярослав розібрав ім’я журналіста – Кристіна Лесин. Слухай, якщо ти хворий, я попрошу Ярослава прийти до тебе зі статтею. Він плюється кров’ю, бажаючи дізнатися, що так засмутило Марію.

– Не турбуйся, Лесю. Я їду.

Степаняк проїхав тролейбусом по вулиці Урицького під залізничний міст над забрудненою річкою Либідь, поїхав до працюючої на кам’яному вугіллі електростанції, чиї градирні викидали білий бруд в атмосферу, й пішов до рогу вулиць Льва Толстого й Саксаганського, щоб сісти в інший тролейбус, але бажання відкласти невідворотне перемогло. Опустивши голову, він повільно пішов уздовж вулиці Саксаганського.

Степаняк відчинив двері прес-відділу. Дві дівчини глянули на нього й удали, ніби читають документи. За його столом сидів Мельник. Він підвівся й чекав, поки Степаняк наблизиться.

– Доброго ранку, – сказав Степаняк усім і нікому особисто.

Мельник стояв, узявшись у боки.

– Ти дивився вчора програму першого каналу? Бачив, що ця відьма зробила з мого інтерв’ю? – Він підійшов до Степаняка впритул. – Ти все ще спиш із нею?

– Яку програму? – запитав Степаняк. Він обійшов Мельника й повісив свою куртку. – І це не твоя справа. Я живу на вулиці Урицького, а не Карла Маркса.

– Гаразд, а це твоя справа! – Мельник стукнув кулаком по газеті, розгорнутій на столі Степаняка.

Сенсаційний матеріал зайняв у «Кореспонденті» цілу сторінку. Поруч із знімками підірваної машини, Марченкова, Жуковського, Леонова та сім’ї Сабліна був старий знімок загону У на 1945 року. Сторінка мала шапку:

Етнічні чистки підривають стабільність України.

Відроджене націоналістичне напіввійськове угруповання зводить давні рахунки.

– Про що тут мова? – вимагав Мельник.

Степаняк, не відповідаючи, уважно проглядав статтю, шукаючи свого прізвища. Його, слава Богу, не згадано, але...

– Ну, що?

– Погано, Ярославе. В статті говориться, що відновлена терористична організація УПА є напіввійськовим крилом Руху. – Степаняк чекав, поки вщухне Мельник, потім запитав:

– Де Марія?

– Не знаю. Сподіваюся, пішла вбити ту зрадницю-відьму.

Наступного ранку Роман Бондар подзвонив, щоб запитати, чи Марія не на вулиці Урицького. Її не було вдома двадцять чотири години.

Середнього віку жінка, яка відчинила двері московської квартири на першому поверсі будинку в районі Кунцева, була модно вдягнена в білу блузку під чорний костюм. На лоб спадала чілка світлого, зачесаного назад волосся.

– Боюся, що я більше інтерв’ю не даю, – сказала вона дівчині в куртці та джинсах, яка струшувала на лакований паркет мокрий сніг.

– Сподіваюсь, ви поговорите зі мною, Валеріє Осипівно. Я – Марія Бондар.

– Ви не родичка?..

– Я його дочка.

– Мені нічого сказати, – помовчавши, мовила жінка.

– З Києва – не близька дорога.

– Шкода, що ви марно приїхали.

– Я привезла квіти з України на Новодівиче кладовище й поклала їх на могилу вашого чоловіка, отже, мій приїзд – не марний.

– Як ви сміли! Вважаєте, я бажаю бачити на могилі чоловіка квіти від убивць?

– Хіба я схожа на вбивцю, Валеріє Осипівно? Я приїхала, щоб знайти, хто вбив вашого чоловіка. Гадаю, вам відомо, чому він їхав того ранку на зустріч із моїм батьком.

Генерал з двома зірками на погонах вийшов з ліфта й вітально махнув рукою. Валерія Осипівна Марченкова відповіла на вітання й тихо сказала:

– Гадаю, вам краще зайти, але попереджаю: не надовго.

Вітальня була простора й світла, за винятком одного кутка: там, на столі, під іконою Володимирської Божої Матері в чорному. Матері чуйности, стояв драпірований чорним шовком портрет Олексія Федоровича Марченкова в срібній рамці. Перед портретом у червоному кухлі горіла свічка. Вдова Марченкова не запропонувала Марії зняти куртку, а Марія не хотіла сідати в мокрому одязі на гарні, оббиті шкірою стільці. Марченкова теж стояла, згорнувши руки на грудях.

– Перш ніж почати, хочу, щоб ви зрозуміли: мені нічого додати до заяви, яку я зробила для преси.

– Хто готував заяву? – запитала Марія.

Марченкова пройшлася кімнатою, потім зупинилася перед Марією.

– Наше життя розбите на друзки. Мені пощастило знову зібрати їх докупи. Сини будуть прийняті до Академії імені Фрунзе. Вони знають, що їхній батько був герой. Не намагайтеся пошматувати його ще раз.

– Генерал Марченков був герой і віруючий, – сказала Марія, глянувши на портрет та ікону. – Правда ніяк не зашкодить такому чоловікові.

– Я не бажаю, щоб українські католики говорили мені про Бога чи правду, – гарячкувала Марченкова. – Незадоволені захопленням храмів у Західній Україні, ви тепер підриваєте бомбами наших священиків у Східній Україні.

– Валеріє Осипівно,