Хрещений батько - Маріо Пьюзо

– Не нервуйся, хлопче, – заспокійливо сказав Сонні. – Нам знову поталанило, що ти прийшов у лікарню так пізно. Будь у палаті старого. Замкнися зсередини. Я пришлю через п’ятнадцять хвилин людей, зараз тільки передзвоню. І тримайся, хлопче, і не панікуй, гаразд?

– Я не панікуватиму, – відповів Майкл. Уперше після замаху він відчув, що в ньому закипає люта, холодна ненависть до батькових ворогів.

Поклавши слухавку, він натиснув кнопку, щоб викликати сестру. Майкл вирішив діяти на власний розсуд, знехтувавши вказівками Сонні.

– Не лякайтеся, – сказав він сестрі, коли та прийшла, – але нам треба негайно перенести батькове ліжко в інше місце. В іншу палату або на інший поверх. Ви зумієте від’єднати ці шланги, щоб перекотити ліжко?

– Та що ви? На це треба мати дозвіл лікаря, – відрубала сестра.

Майкл заговорив дуже швидко:

– Ви читали про мого батька в газетах? Ви бачите, тепер його ніхто не охороняє. Мене тільки-но повідомили, що якісь люди прийдуть у лікарню, аби добити його. Будь ласка, повірте мені й допоможіть.

Коли хотів, Майкл міг переконати кого завгодно. Сестра заметушилася:

– Трубки від’єднувати не треба. Можна котити підставку разом із ліжком.

– У вас є порожня палата? – прошепотів Майкл.

– У кінці коридору, – відповіла сестра.

Усе зробили дуже швидко і вправно, буквально за хвилину, потім Майкл наказав сестрі:

– Побудьте з ним, поки не прийде допомога. Якщо вийдете на своє місце за столиком, вас можуть побити.

Цієї миті із ліжка почувся батьків голос, хрипкий, але сповнений сили:

– Майкле, це ти? Що сталося?

Майкл нахилився над ліжком і взяв батька за руку.

– Це я, Майкл, не бійся. Слухай, тату, лежи тихо, надто як тебе хтось кликатиме. Якісь люди хочуть убити тебе, розумієш? Але я тут, нічого не бійся.

Дон Корлеоне, не усвідомлюючи повністю, що сталося з ним напередодні, і долаючи немилосердний біль, ледь усміхнувся меншому синові, немов бажаючи сказати: «Чом я маю зараз боятися? Якісь чужинці намагалися убити мене весь час, відколи мені минуло дванадцять років», – хоч вимовити ці слова було йому вже несила.

Ця невелика приватна лікарня мала лише один вихід. Майкл виглянув у вікно вниз, на вулицю. З напівкруглого двора сходи вели на вулицю, де не було жодної машини. Будь-хто, що прямував у лікарню, міг увійти лише цим входом. Майкл розумів, що часу в нього обмаль; тому швидко збіг по сходах з п’ятого поверху до входу в лікарню і вийшов широкими дверима на ґанок. Збоку виднівся дворик для машин швидкої допомоги, але й там не було жодного автомобіля.

Ставши на тротуарі коло лікарні, Майкл запалив сигарету. Розстебнув пальто, підійшов ближче до ліхтаря, щоб його легше могли пізнати. Від Дев’ятої авеню кудись поспішав молодик із пакунком під пахвою. Коли перехожий у солдатському мундирі увійшов під світло ліхтаря, Майкл відзначив, що обличчя цього чорночубого хлопця йому знайоме, але ніяк не міг пригадати, хто ж він такий. Проте молодик, зупинившись перед ним, простягнув руку і заговорив із дуже відчутним італійським акцентом:

– Доне Майкле, ви пам’ятаєте мене? Я Енцо, помічник пекаря Назоріне, його зять. Ваш батько врятував мені життя, бо добився урядового дозволу, щоб я залишився в Америці.

Майкл стис простягнену руку. Тепер він упізнав молодика.

– Я прийшов, щоб засвідчити свою повагу вашому батькові. Мене пропустять у лікарню так пізно?

Майкл усміхнувся і похитав головою:

– Ні, але все одно спасибі. Я скажу донові, що ти приходив.

Вулицею прогуркотів автомобіль; Майкл одразу насторожився й сказав Енцо:

– Швидше йди звідси геть. Бо як почнеться катавасія, ще матимеш мороку з поліцією.

Він побачив переляк на обличчі молодого італійця. Сутичка з поліцією для хлопця могла скінчитися висланням до Італії або відмовою в американському громадянстві. Але молодик не зрушив із місця. Він прошепотів по-італійському:

– Якщо буде клопіт, я залишуся допомагати. Я повинен зробити це для Хрещеного Батька.

Слова Енцо зворушили Майкла. Він хотів ще раз потурити хлопця, потім подумав: а чом би йому й не залишитися? Двоє перед лікарнею налякають будь-кого з кодла Солоццо, присланого зробити чорне діло. А одного навряд хто злякається. Він дав Енцо сигарету й припалив її. Вони стояли вдвох під ліхтарем у холоді грудневої ночі. Жовті шибки лікарні, розітнуті надвоє зеленими різдвяними прикрасами, світили згори на них. Коли майже докурили сигарети, з Дев’ятої авеню на Тридцяту вулицю завернув довгастий чорний автомобіль і покотив до них понад самим тротуаром. Майкл пильно вдивлявся в обличчя людей у машині; його проймав мимовільний дрож. Машина пригальмувала, майже зупинилася, а потім швидко проїхала вперед. Певно, його упізнали. Майкл подав Енцо другу сигарету, помітив, що руки в пекаря тремтять, і здивовано відзначив, що його власні руки зовсім не трусяться.

Їхній перекур тривав не більше десяти хвилин, несподівано нічне повітря різонула поліційна сирена. Патрульна машина зі скреготом розвернулася з Дев’ятої авеню і різко зупинилася перед лікарнею. Ще дві машини з полісменами під’їхали слідом за першою. Вхід у двір лікарні миттю заповнили детективи й полісмени у формі. Майкл зітхнув із полегкістю – «Молодчага Сонні, вчасно все влаштував» – і ступив їм назустріч.

Двоє здоровезних міцних полісменів схопили його за руки, а третій обшукав. Огрядний капітан поліції, із золотим шнурком на кашкеті, піднявся по сходах. Його люди ввічливо розступилися перед ним. Капітан був дужий на вигляд чолов’яга, незважаючи на черево й сиве волосся, що вибивалося з-під кашкета. Обличчя в нього було червоним, мов біфштекс. Він підійшов до Майкла і грізно гаркнув:

– А я думав, що позамикав усіх ваших макаронних бандюг. Хто ти такий і якого біса тут муляєш очі?

Один із полісменів, що стояли коло Майкла, доповів:

– Капітане, при ньому нічого немає, він чистий.

Майкл не відповідав. Він повільно розглядав цього капітана поліції, холодно вивчав його фізіономію й голубі, металічного блиску очі. Детектив у цивільному пояснив:

– Це Майкл Корлеоне, донів син.

Майкл спокійно запитав:

– Що трапилося з детективами, які мали охороняти мого батька? Хто зняв їх із цього поста?

Капітан поліції мало не сказився від люті:

– Ах ти ж бандюго недороблений! Яке твоє собаче діло, що ти берешся мені вказувати, що робити? Я їх зняв. Хай ваші гангстери переріжуться між собою усі до одного – мені начхати. Як на мене, я б і пальцем не ворухнув, щоб стерегти тут життя твого старого. Забирайся звідси до бісової матері! Щоб і духу твого не було