П'ятеро поросят - Агата Крісті
Філіп був абсолютно переконаний: вона вбила Еміаса.
Велику допомогу подала тоді гувернантка, людина, на яку можна покластися в найнесподіваніших ситуаціях. Вона поклала Ельзу і дала їй заспокоюючі ліки, а Анжелу вивела, коли з'явилася поліція. Відтоді все перетворилося в. суцільну веремію. Поліція обшукувала будинок і вела слідство, репортери вертілися, як мухи, зі своїми фотоапаратами, намагаючись «узяти інтерв'ю» у членів сім'ї. Страшне… Я й сьогодні під впливом тих почуттів, після стількох років. Коли ви поясните маленькій Карлі, як це сталося насправді, хай допоможе вам бог забути всю цю історію… Щоб ніколи про неї не згадувати…
Мабуть, Еміас покінчив з собою, яким би неправдоподібним це здавалося…»
ОПОВІДЬ ЛЕДІ ДІТТИШЕМ
«Я повністю виклала тут усе, що відбулося з того моменту, відколи я познайомилася з Еміасом Крейлем, і до його трагічної смерті.
Вперше я побачила його на якомусь зібранні художників. Пригадую, він стояв біля вікна, і я побачила його одразу ж, як тільки зайшла. Я запитала, хто це. Мені сказали: «Це Крейль, художник». Я попросила, щоб мене познайомили з ним. Ми з ним розмовляли тоді хвилин із десять. Враження, яке справив на мене Еміас Крейль, даремно намагатись описати. Якщо сказати, що тоді, коли я бачила Еміаса, мені всі здавалися зовсім маленькими, а потім зникали зовсім, то це до деякої міри передає мої враження, коли взагалі можна їх передати. Після того знайомства з ним я ходила скрізь, Де тільки можна було побачити його картини. Саме тоді відбувалася його виставка в Бонд-стріті; одна картина була в Манчестері, друга в Лідсі, а ще дві виставлялися в галереях у Лондоні. Я їздила дивитися їх, потім зустріла його знову і сказала: «Я бачила всі ваші картини і вважаю їх прекрасними». Його це ніби завабило. «З якого часу ви стали розумітися на живописі? Не думаю, щоб у вас була найменша уява про живопис…» — «Можливо. І все ж вони прекрасні!» Він посміхнувся і сказав: «Не будьте експансивною дивачкою». Я відповіла: «Не збираюсь. Я хочу, щоб ви написали мій портрет». — «Якби ви хоч трохи подумали, ви б зрозуміли, що я не пишу портретів гарненьких жінок». Я сказала: «Не обов'язково портрет, і я не така вже гарненька». Він поглянув на мене, ніби вперше побачив: «Так… Можливо, це й так…» Я запитала його: «То ви будете мене малювати?» Він розглядав мене деякий час, схиливши голову набік, потім сказав: «Ви дивна дитина. Це точно!» Я відказала на те: «Я багата, ви цього не знаєте, я можу добре заплатити». — «Чому ви так хочете, щоб вас малював саме я?» — «Тому, що я цього хочу». Він узяв мене за плечі, повернув обличчям до світла. Потім трохи відступив. Я стояла непорушно, в чеканні, поки він не сказав: «Я інколи палав бажанням написати зграю австралійських папуг з їх нестерпними кольорами… Зграю, що сідає на собор святого Павла. Якщо я буду писати вас на скромному і традиційному тлі — краєвиді під відкритим небом, здається, буде той же результат». Я запитала: «Отже, ви будете малювати?» Він сказав: «Ви один з найкращих, найсамобутніших і найяскравіших зразків екзотичних квіток, що я бачив. Я буду вас малювати! Але я вас попереджаю, Ельзо Грієр: якщо я справді буду вас малювати, то я напевне захочу вас і любити!» — «Сподіваюсь, що захочете…» Я мовила це спокійним і стриманим тоном. Я чула, як він стримував своє дихання, помітила блиск його очей.
Бачте, як все це неждано трапилося!.
Днем чи двома пізніше ми знову зустрілися. Він сказав, що хотів, аби я поїхала з ним у Девоншир — там, мовляв, гарне тло. І додав: «Я одружений, ви це знаєте, і я дуже люблю свою дружину». Я відповіла, що жінка його кохання має бути досить мила. «Вона надзвичайно мила, — сказав він. — Керолайн просто прекрасна, я обожнюю її навіть. Так що закарбуйте це собі, дитино моя».
За тиждень він почав писати картину. Керолайн Крейль прийняла мене досить люб'язно. Я не вельми їй подобалась, але, власне, чому я мала їй подобатись? Еміас був надто запобігливий. Він ніколи мені не говорив нічого, що не можна було б почути його дружині, а я була ввічливою і дотримувалася всіх умовностей. Проте через десять днів він сказав мені, що я повинна повернутися назад, у Лондон. Я здивувалася: «Картина ж не готова». Він сказав: «Я тільки її, почав. Справа в тому, що я не можу тебе писати, Ельзо». Я запитала: «Чому?» — «Ти добре знаєш чому, Ельзо. І тому тобі необхідно виїжджати, Я не можу зосередитися, не можу думати ні про що інше, окрім тебе». Ми сиділи в «саду-батареї», був теплий сонячний день. Співали пташки, гули бджоли. Все довкола здавалося спокійним і щасливим. Але це було не так. Я знала, що мій від'їзд до Лондона ні до чого не приведе, але згодилася: «Дуже добре, я поїду, якщо ти хочеш». Еміас сказав: «Ти розумна дівчина». І я поїхала»
Я не писала йому. Він боровся з, собою десять днів. Потім примчав. Він здавався таким нещасним, що справив на мене гнітюче враження. Еміас заявив: «Я попереджав тебе, Ельзо. Аби не говорила, що я тебе не попереджав». Я відповіла: «Я чекала тебе. Я знала, що ти приїдеш». Він застогнав і сказав: «Деякі речі сильніші за волю людини. Я не можу їсти, не можу спати, не можу заспокоїтися, так сильно я хочу тебе!» Я сказала, що знаю це, що те ж саме і зі мною, що так було з першої миті, як тільки, я його побачила. Це називається долею, і нема ніякого резону боротися з нею. «Ти недовго з нею боролася, чи не так, Ельзо?» Я сказала, що зовсім не боролася. Він зауважив, що я надто молода, а я відповіла, що це не має ніякого значення…
Кілька наступних тижнів ми були надто щасливі. Але щастя — це не те слово. Це було щось глибше і щ той же час страшне. Ми були створені одне для одного, і ми знайшли одне одиого. Однак сталося те, що мало статися. Думки про незакінчену картину почали переслідувати Еміаса. Він сказав: «Раніше я не міг тебе писати, ти сама стояла на моєму шляху. А Тепер я. хочу писати тебе, Ельзо. Я хочу намалювати тебе так, щоб ця картина була найкращою річчю з усього
