Капітан далекого плавання - Теодор Костянтин

поволі опускалось за далекий обрій. Яхта злегка погойдувалася на хвилях. Звернув увагу на те, що була вона у відкритому морі й рухалась із середньою швидкістю в невідомому напрямі. Куди його везуть? Скільки часу він був непритомний?.. «Здається, аж тут мені кінець…»

Несподівано за спиною почув голос:

— Доброго вечора, пане Баділа!

Озирнувся. За кілька кроків стояв дуже високий чоловік, худий, з потворним обличчям. Ніс, наче дзьоб у сови, гостре підборіддя, гострі вилиці, миготливі водянистого кольору очиці. Лиса голова, схожа на диню, блищала, як більярдна куля. На потилиці стирчали рештки сивого волосся. Над очима стовбурчились сиві, як і вуса, острішки брів. Незнайомий був одягнений у бездоганний вечірній костюм, його негарний вид компенсувався великою фізичною силою, хоч той чоловік був років шістдесяти п'яти. Раду ледве зумів приховати подив:

— Доброго вечора й вам.

— Я засмучений, примусивши вас три дні нудьгувати на кораблі, але повірте, довелось відлучитись у дуже важливих і невідкладних справах.

Усміхаючись, він простяг руку. Велетень не вважав за потрібне відрекомендуватись, тому Раду навмисне спитав:

— Ви Капітан далекого плавання?

— Так мене зовуть. А ви дуже нудьгували ці дні? Велетень обережно сів у крісло, яке затріщало під його вагою.

— А ви як гадаєте? — спохмурнів Раду.

— Не думаю. В компанії з міс Голлу жоден мужчина не зможе нудьгувати. Хто ви, пане Баділа?

— Вам хочеться пожартувати? Ви ж знаєте моє прізвище. Чи, може, ваші посильні, пан Вал і той другий, викрали мене помилково?

— Хто ви?

«Або я говорив не так, або він має якусь підозру. Чи він, і мене впізнав? — захвилювався Раду. — Коли його не попередили з Румунії, то чи може йому спасти на думку, що п'ятнадцятирічний хлопчина, якого він знав двадцять сім років тому, став майором державної безпеки?»

— Коли не знаєте, хто я, то для чого посилати своїх людей, щоб мене викрали, й навіщо ваші люди нишпорили в моїх речах у поїзді?

Велетень мовчки смоктав сигару, не дивлячись у його бік. Мабуть, про щось напружено думав.

— Звідки вам відомо, що мої люди цікавилися вашим багажем? Не уявляю, щоб вони так погано й грубо працювали.

— Не можу оцінити їхнього професіонального вміння, проте вони виявились не дуже уважними.

— Чи не пропало у вас щось після того?

— Мій скромний багаж службовця не міг являти особливого інтересу для підісланих вами людей. Йоган Ольсон і його вродлива коханка Малла, по-моєму, не дуже цікавились грішми. Все ж вони чомусь лізли до моїх особистих речей, а не до сумки дипкур'єра.

Отже, до вашої сумки дипкур'єра ніхто не-лазив?

— Ні.

— Це правда. Вашої сумки ніхто не відкривав. Люди працювали згідно з інструкцією.

— Скажіть, чому ви тримаєте мене на цій яхті?

— Пане Баділа, тут лише я можу ставити запитання, а не ви. Мене цікавить робота моїх людей, де б вони не працювали. Відповідайте зі всіма подробицями. Згода?

— Авжеж, — буркнув Раду.

— Отже, він назвав себе Йоганом Ольсоном, а вона як?

— Малла.

— Малла — це ім'я, а прізвище?

— Прізвища не називала.

— Вона видалася вам вродливою?

— Навіщо запитуєте? Невже знайдеться хоч один мужчина, якого не зачарувала б її врода?

— Ви помітили в ній щось особливе?

— Хоч вона й негідниця, але може легко завоювати довір'я у телепнів.

— А він яке враження справив на вас?

— Не знаю, що й сказати. Ольсон — цікава, добре вихована людина. А взагалі обоє вони виглядають химерними, дивакуватими.

— Останнє запитання, пане Баділа, яке вимагатиме від вас особливих подробиць: мені хочеться знати, як саме ви познайомились, як розвивалися події з першої хвилини й до останньої, коли ви розлучилися. Здається, вони раніше від вас зійшли з поїзда?

— Так, вони зійшли у Відні, а я — в Берні.

— Слухаю вас, пане Баділа. Тільки прошу з подробицями, якнайбільше подробиць…

— Оце й усе? — спитав шеф тресту, коли Раду замовк.

— Все. А як ви оцінюєте їхню роботу?

— Посередньо. Це оцінка, яку вони заслужили.

— Чому так? — спитав Раду більше з професіональної цікавості.

— З чого ви зробили висновок, що вони порпались у вашій валізі? Чому саме вони, а не хтось інший?

— Бо лише тоді, коли я пішов з ними у вагон-ресторан, мої речі залишались без нагляду.

— Бачите, оце їхня невмілість. Ви відразу зрозуміли, що, крім них, ніхто не міг лазити до ваших речей.

— Пане… Чому ви зветесь Капітан далекого плавання?

— Так мене називають. Взагалі в мене дуже багато прізвищ. За життя я мав їх аж сорок вісім.

—І ви всі їх пам'ятаєте?

— Майже всі, навіть ті, від яких відмовився. Наприклад, у Румунії мене звали колись Шункеріке.

«Знаю. Дядько Шункеріке — друг дітей. Тебе я відразу впізнав… А ось ти мене не впізнаєш. Це й не дивно, хоча я колись врятував тобі життя. Але ж минуло вже стільки років. Звідки тобі пам'ятати того хлопчину?»

— Шункеріке? — роблено здивувався Раду. — Яке ж це прізвище, скоріше всього це прізвисько.

— Прізвище, прізвисько… Яке це має значення? Все-таки ви маєте велике щастя, пане Баділа, що ви румун.

— Чому?

— Бо ви румун. Як у нас ведеться, то не я особисто займаюсь тими, що потрапляють у наші руки. Маю інші, важливіші справи.

— Отже, для мене ви зробили виняток?

— Так.

— Чому ж?

— Ви румун, а я теж народився в Румунії і колись там чудово пожив.

— То ви перебіжчик? — наївно спитав Раду.

— Я