Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

— Їх багато, — не вгамовувався Олег, — нам із дідом не подужати, — коли дівчинка нерішуче протягнула руку, поспішно стягнув її з гойдалки та схвалив: — Ось і добре. Думаю, ти сподобаєшся бабусі. Вона завжди хотіла внучку, але не склалося. Усе скаржиться, що від мене, телепня, пуття ніякого.

Усміхнувшись Рита дозволила дивному, малознайомому, але вже тоді чимось близькому курсанту потягнути себе в сусідній під’їзд…

2010 рік

У той день, познайомившись із бабусею і дідом Олега Маргарита вперше за довгий час відчула себе по-справжньому щасливою. Відчула, як приємно, коли про тебе піклуються. Просто так, щиро, без будь-якої вигоди та не вимагаючи нічого натомість. У той день знайшла першого і справжнього друга, який ніколи не ставив зайвих запитань, завжди розуміючи з півслова й був, немов з іншого світу. Той факт, що обидва не мали батьків, їх зблизив, але відчувалася різниця.

В Олега були ті, кому він був потрібен. Олег жив у нормальній квартирі, де завжди чисто й пахло їжею. Доглянутий, домашній. Рита жила в брудній кімнатці, у якій, як не намагалася навести порядок, бардак повертався разом із черговою пиятикою матері. Дівчина завжди була надана виключно самій собі й нікому не потрібна, хоча з появою Чернишевського відчула, що комусь-таки небайдужа.

У той день Олег уперше допоміг їй. Морально. І нехай говорили на різних мовах, а просторікування Чернишевського здавалися абсурдними, саме він змусив повірити, що повинна жити та вперто йти вперед, не ламатися і не прогинатися під обставинами, бо тільки так у підсумку зможе досягти головної мети — стати вільною і щасливою. Саме ці прості істини одного разу допомогли залишитися собою. Але до чого привели? Ні свободи, ні повноцінного щастя.

Що до Олега? Здається, у нього не краще. Чи вдалося йому залишитися собою — велике питання, відповідь очевидна заздалегідь і навряд чи її можна назвати задовільною.

— До чого згадувати минуле? — після тривалої паузи заговорила Марго.

Відвернувшись від Олега пройшла уздовж річки до заваленої на землю вербової гілки, захованої серед інших розгонистих дерев. Озирнулася, перевіряючи безпеку подібного сидіння, й обережно опустилася на поліно. У голові десятки питань, які давно варто поставити, а не ходити навколо, але замість них із вуст зірвалося одне-єдине:

— Олеже, зізнайся чесно, ти з’явився в моєму житті тому, що я можу допомогти протистояти Рощину? — швидкий погляд на чоловіка, що, пройшовши слідом, зупинився неподалік. — Бо маю з ним тісний контакт?

— Ні, — різкувато гримнув Олег. Сумніватися в правдивості не доводилося.

— Добре, — втягуючи повітря в легені Маргарита з викликом огледіла Чернишевського: — Чому тоді?

— Я думав, ти розумніша, сама здогадаєшся, — відмахнувся, ковзаючи поглядом дівочою фігурою, — Є дещо, чому час непідвладний.

Зі знанням діла кивнула і відвернулася, втупившись уздовж річки. Мабуть, тут Олег правий — дещо не змінювалося навіть із роками. Та який у цьому сенс, якщо дійові особи стали іншими? Світ навколо інший.

— Олегу, — покликала, коли чоловік присів поруч на дерево, продовжуючи розглядати горизонт: — тоді, у дев’яносто восьмому, тебе посадили за вбивство заручника, — різко повертаючись до Чернишевського: — Скажи, це за?..

— За Павла.

— Але як? — ковтаючи гіркий клубок, застиглий у горлі, неспромога заборонити зрадницьким сльозам засліпляти очі. — Ти ж не міг! Я особисто бачила, як його вбили ці відморозки… Або?.. Боже мій!

Прикривши долонею рота Марго завила, складаючи два плюс два. Павлика вбив Кріт, чи як його. Він працював на Сизова. Якщо вірити досьє, наданому Кирилом, Олег теж працює на Сизого. Невже все почалося ще тоді? Невже в той фатальний вечір Чернишевський свідомо пішов на занедбаний завод, але не для того, щоб допомогти, а зробити все, щоб Рита потрапила в пастку. Не хотіла в це вірити! Не хотіла визнавати ще одне зрадництво! Не від Олега!

— Комусь дуже потрібно було знайти цапа-відбувайла, готового відповісти за те, що трапилося, — ігноруючи початок дівочої істерики впевнено обірвав Чернишевський необґрунтовані й безглузді припущення. — За дурним збігом обставин на місці виявився я, з вогнепальним пораненням у передпліччя і без свідомості, а поруч пістолет, яким вбили Павла, з моїми відбитками пальців.

— Що за маячня? — вдивляючись на чоловіка, як на незнайомця, ошелешено забурмотіла Марго. — Адже вони тебе самого… вбили. Точніше, ледь не вбили. У міліції не могли упустити цей факт. Це звинувачення висмоктане з пальця! Невже ти зі своєю ментівською освітою, зв’язками… У тебе повинні були бути зв’язки в прокуратурі або серед юристів! Невже ти не зміг довести абсурдність звинувачення? Як дозволив їм себе посадити?

— Рито, це довга історія. Немає сенсу заглиблюватися в подробиці, — відмахнувся Олег. Піднявши руку обережно провів великим пальцем щокою Маргарити, стираючи самотню сльозинку, застиглу біля губ.

— Добре, — піднявши підборіддя Одинцова відсахнулася від чоловічої руки, страхаючись власної реакції на дотик. — Як щодо Сизого? Як і навіщо ти з ним зв’язався? Ти в курсі, що це не просто бандит? У нього немає нічого святого. Через нього я провела цілих шість років у борделі. Через нього ледь не втратила життя. Та біс зі мною! Багатьом дівчатам пощастило набагато менше! А зараз я дізнаюся, що ти з ним заодно. Скажи, що сталося з тим Олегом Чернишевським, якого знала раніше? Який завжди був на боці справедливості? Невже на шляху до головної мети — свободи, ти втратив самого себе?