Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Приємний чоловічий голос за спиною змусив Риту здригнутися і нервово стерти з лиця мокрі солоні доріжки, немов її застали на місці злочину.

— Угу, чудово, — невиразно пробурмотіла й поспішила зістрибнути з гойдалки, бажаючи швидше втекти від допиту невідомого.

— Якось не дуже схоже, — невдоволено зазначив незнайомець, хапаючи дівчинку за зап’ястя, тим самим змушуючи зупинитися і, нарешті, глянути на себе.

Шморгнувши носом Маргарита не без подиву оглянула людину перед собою. Нею виявився досить молодий хлопець, років двадцять максимум. Але першим запримітила інше — форму курсанта міліції. Вона мало розбиралася в розбіжностях між формами силових структур, але міліцію визначити могла, бо часом заглядалася на курсантів, що проходили повз, щиро мріючи одного разу стати на сторону боротьби за справедливість.

Сьогодні поява ймовірного представника влади трохи лякала. За останні тижні мати часто погрожувала, що декілька витівок із боку Рити й викличе наряд, щоб із нею розібралися. У світлі останньої сварки нічому не дивувалася і передбачала, що цей симпатичний хлопець прийшов не просто так. Не була певна, що курсанти виконували подібну роботу, але виключати таку ймовірність не варто.

— Відпустіть, мені потрібно йти! — сіпнулася, намагаючись звільнитися.

— Ти чого? — не дозволяючи піти осадив незнайомець. — Я тебе не з’їм!

— Зате заберете в мавпятник, дурку, дитячий будинок або куди там ще забираєте! — з викликом дивлячись курсанту в очі дівчинка подумки для себе відзначила, що в цього хлопця вони неймовірно добрі.

На мить майнула думка, що йому можна довіряти, яка скоро зникла, ледве в пам’яті спливли очі батька. Здавалося, йому теж варто вірити. Що в підсумку? Він її зрадив. Найближча й найрідніша людина. Що говорити про незнайомця?

— Нікуди я тебе не заберу. Дуже треба! Сидиш тут давно одна, мені здалося, тобі потрібна допомога.

— Від тебе, чи що? — здивовано звівши брови Рита трохи притихла, припинивши спроби вирватися, — А чим такий, як ти… — оцінюючи хлопця, — здатен допомогти такій, як я? — вказавши на свою потерту і вицвілу від часу колись яскраво-синю куртку.

— Нам ніхто не заборонить спробувати, — розтиснувши руку припустив курсант. — Хіба ні?

— Я ні в чому не впевнена, — Рита важко зітхнула, розуміючи, що йти все одно нікуди, а спостерігати за п’яними витівками матері останнє, чого хотілося. Приречено опустилася на гойдалку, поплескавши долонею по сусідній: — Ну сідайте, раз прийшли.

— Олег, — примостившись поруч курсант простягнув розкриту долоню недовірливій дівчині.

— Рита, — кілька миттєвостей Одинцова вивчала руку, перш ніж вклала в неї свою.

— Приємно познайомитися, Рито, — затримавши долоню довше, ніж слід, засяяв хлопець. Після несподівано відпустив, відвів погляд убік, відзначаючи швидше для самого себе: — Раніше не бачив тебе тут, а тепер зустрічаю все частіше.

— Ми переїхали недавно, — зізналася Маргарита.

— Зрозуміло.

Кілька хвилин Рита чекала продовження допиту, проте хлопець вперто мовчав, наче боявся переступити дозволену межу. Чекав, доки сама вирішиться на відвертості. І вона ризикнула.

— Перепрошую, що налетіла на тебе одразу, — несміливо заговорила Ритка, — У мене з матір’ю не дуже хороші відносини. Вона погрожує, що сплавить у дитбудинок, — піймала здивування в погляді Олега й пояснила: — Вона випиває. Сильно випиває. З того часу, як батько пішов від нас. Майже десять років одне й те саме. Нещодавно квартиру розтринькала, довелося сюди переїхати. Усе обіцяла змінитися, та від цього не легше. Я знаю, що не потрібна їй. Зайвий рот, який треба годувати і який заважає, як каже, повноцінно відпочивати. А я що… Може, і втекла від неї, усе одно не помітить моєї відсутності, та йти нікуди. Пішла б працювати, хоч підлоги мити, хоч посуд драїти, хоч куди… Але не беруть у моєму віці, дізнавалася. А йти поневірятися і жебракувати… Краще помру, ніж так. Хоча залежати від вічно п’яної матері теж не можу. Не хочу й не буду! Або вільною, або ніяк.

— Маленька ти ще, — пирснув Олег байдуже. — Помирати не вихід. У тебе все життя попереду. Розумію, зараз складно. Тобі здається, що нічого хорошого в майбутньому не світить, але потрібно йти далі, прагнути до кращого. Повір, смерть — крайній випадок. Часом вона й так заявляється, не питаючи, і забирає найдорожчих людей. Тих, кому ще жити й жити, у кого планів море, але безглуздий збіг обставин руйнує вмить усі надії. Ось що найстрашніше. Поки важко — є до чого рватися, значить ти на вірному шляху до кращого. Попереду ціле життя, свобода і справжнє щастя.

— Ти говориш дивно… — затамувавши подих ледь чутно пробурмотіла Рита. — Суцільні загадки.

— Декілька років тому загинули мої батьки, тому я знаю, про що говорю. Згодом ти теж багато зрозумієш.

— Вибач, я не хотіла, — стряхнула головою Одинцова.

— Нічого, я звик, — відмахнувся Олег. Знову простягнувши Риті розкриту долоню, піднімаючись, запропонував: — Ти, певно, голодна? — отримавши у відповідь машинальний кивок додав: — Тоді йдемо. Бабуся спекла пиріжків із капустою. Такі блискучі, підсмажені… Просто смакота!

— Це, мабуть, не дуже зручно, — борючись із невчасним гурчанням шлунку і спокусою погодитися.