Наша дахозносна весна - Анна Харламова

Лука.

  З Каліфорнії додому. 

   МИ ЇДЕМО вже дві години і весь цей час наче оминали розмову, яка не дає нам спокою. Та ховатись звісно від цього ми не зможемо, тож я кажу.

   — Я подумав над тим, щоб попрохати когось з наших навідатись до Вотервілю…

   Я не встиг завершити, як Лейла промовила.

   — Я теж про це думала. Нам потрібно бути впевненими, що ми знову не їдемо навмання. Хоча… я… 

   Знаю, що саме вона хоче сказати, тому продовжую за неї… вірніше за нас обох.

   — Хоча ти і я задоволені подорожжю. 

   Лейла усміхається і хитає головою. 

   — Саме так. Хоча обставити просто треш, я рада, що ми тут і так гарно провели час. 

   Нахиляюсь до Лейли і цілую її в губи. Усміхаюсь і повертаю у ліво на розвилці. Над нами вже високо сонце, небо чисте та безхмарне і одна суцільна дорога. 

   — Згоден з кожним словом. І от що я подумав, - нам потрібно ще десь побувати до того, як ми поїдемо до Вотервілю. Як тобі ідея?

   Лейла запищала і кинулась до мене в обійми. Заціловує мене в щоку і каже.

   — Я тільки за!

   — От і добре. — Цілую її пальчики на руках і додаю. — Пам'ятаєш, ми якось їхали через парк атракціонів? 

   — Ага… ти хочеш заїхати туди?

   — Чому б і ні?!

   Лейла дивиться на мене кілька довгих секунд, а потім з усмішкою відповідає.

   — Згода! Тільки не катаємось на страшних атракціонах… добре?

   Її голос стих, вона в очікуванні. Мені стає смішно від її милого вигляду.

   — Тільки кімната страху… Ще американські гірки… Може ще щось таке, що підіймає на висоту багатоповерхівки…

   — Аааа! Стоп! Відміняється! — Скоромовкою на високих нотах говорить вона.

   Я заливаюсь сміхом і кажу.

   — Я жартую кохана. Жартую. Ти ж знаєш, все буде тільки так, як ти забажаєш. 

   Лейла штовхає мене в плече.

   — Обдурив мене! От вже!

   Я нахиляюсь, прослизаю рукою під її волосся на потилиці і цілую глибоко, але швидко. Як ні як ми на дорозі, хоча тут жодної машини ще не було видно. Але “Береженого Бог береже”. 

   — Тоді до атракціону… а вже потім…

   — Ще кудись…

   — Так…

   — А потім додому?

   — Спочатку так. Я не хочу їхати одразу до Вотервілю. Мені потрібен хоча б день, щоб зібрати докупи всі думки. — Лейла дивиться на мене і шукає підтримки. І я їй із задоволенням її дам - бо сам вважаю так само.

   — Я теж так думаю. Тим паче, наші друзяки повинні розвідати обстановку, а потім ми вже все обговоримо і будемо знати, як діяти. — Кажу і одягаю окуляри. Сонце сліпить очі і я кажу до Лейли. — Одягни окуляри.

   Лейла усміхається, і дістаючи з сумочки окуляри, каже.

   — Дякую за піклування, коханий мій.

   Вона одягає окуляри і цілує мене в шию. Обожнюю, коли вона це робить. 

    МИЛЯ за милею і ми проїжджаємо ліс, поля… Невеличкі селища… Ми вже зупинялись годину тому в одному із містечок, щоб перекусити і перепочити. А проїжджаючи маркет, ми набрали собі усілякої вредної їжі. І от ми її поїдаємо вже кілька годин поспіль, обмірковуючи над тим, чому такі смачні речі - такі токсичні?.. Ми не знаходимо відвіді, тож просто продовжуємо їсти якісь рожево-жовті цукерки з кисло-солодким смаком. Від них наші язики такого ж кольору. Ми сміємось і продовжуємо в тому ж дусі.

   — Подивись за скільки миль нам повернути, щоб не проїхати атракціон. — Розкушую якусь із цукерок і вона вибухає в моєму роті полуничним смаком. 

    — Ще кілька миль і ми на місці. — Лейла запиває мінеральною водою цукерки і сполоскує рот. Ковтає і каже. — На нас чекають веселощі! А ще багато такої ж шкідливої їжі!

   Я сміюсь, Лейла також і ми знову тягнемось до цукерок. Чомусь зупинитись нереально. От щоб так було з корисною їжею. 

   Ще за пів години Лейла позіхає і нахиляє голову до спинки крісла. Бачу, як втома бере своє… хоча це на неї не схоже. Вона ще той живчик, але видно їй припекло сонце от і заморилась. Вирішую розбудити її тоді, коли будемо на місці - тобто біля якогось мотелю, неподалік атракціону.