Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

лише до Вадима, а й до присутніх, яких не було в полі зору. – Будь-яка дорога в Піщане для вас закрита. Нема чого вам там робити. Глухо, нудно, люди тамтешні чужих стережуться. Це перше. Друге – зараз спокійно, в компанії моїх хлопців, вертаєтесь у Шацьк. Сидите у своєму готелі, нікуди не виходите. Ви під наглядом, навіть якщо й не помітите цього. Завтра вранці їдете, звідки приїхали. І ще: можеш, Чотарю, доповідати що завгодно кому завгодно. Маєш же ніби відзвітувати, завдання ж отримав. Нехай сюди хоч усім особовим складом пхаються з Луцька чи навіть Києва. Тут, на моїй землі, Інтерпол зуби зітре. Я не хвалюся, так є й буде. Але все одно попрошу: спробуй, чоловіче мудрий, якось так на пальцях пояснити будь-якому начальству: ловити на чомусь Саву Ярмолюка – марна справа. Репутаційна втрата, знаєш такий вислів? Простіше або домовлятися, та маю великий сумнів, або не звертати уваги. В обмін на таке ставлення я гарантую порядок у курортному регіоні. Жодна падлюка не стирить у відпочивальника навіть порожній гаманець. Тут буде чи не єдина безпечна територія в Україні. Навіть правил дорожнього руху ніхто не порушить. Гарантія. То перекажеш?

– Кому?

– Вимкни дурня, Чотарю. Хоча… – підполковник потер якір на руці. – Ти мене почув. Більше не маю, що тобі сказати. Може, питання є?

– Дівчина – де?

Ярмолюк завмер, ніби пропустив удар під час бійки і тепер оговтується, міркуючи, що то було.

– Тобі дівчину треба?

– Підполковнику, тепер ти вимкни дурня. Дівчина, Яна Барва, – де вона? Повернеш її – і ми поїдемо відразу, без будь-якої торгівлі, умов та іншої дурні. Адже бачу, що ти непробивний, боятися тобі нема кого й чого. Тим більше пенсіонера-каліку і слабку жінку.

– Не така вже й слабка. Знаєш, як влупила моєму Жорику по яйцях?

– Мало! – долинув ззаду Ольжин вигук.

– Згоден, сам іноді хочу йому надавати, – відповів Ярмолюк, потім знову глянув на бранця згори вниз. – Давай так. Їдьте назад, сидіть собі в готелі. Щойно закінчу свої справи, зустрінемося, перекинемо по чарці, про все поговоримо. Чесне слово, зараз ніколи, час іде.

– Вадиме, ні! – крикнула Ольга.

Чотар поворушився, знову відчув біль у вивернутих руках. – Банкуй, підполковнику. Хто б сперечався – я не буду.

Не та ситуація, не те становище.

– Правду, значить, казали – мудрий ти, – кивнув Ярмолюк. – Або щонайменше не дурень.

– Треба сприймати як високу оцінку?

– Та розумій, як хочеш, – поліцейський відступив на два кроки, зробив комусь невидимому жест правицею: – Можна, Жорику. Гості наші все зрозуміли.

Сказав – і пішов геть, швидко зникнувши з поля зору поміж дерев.

Наче вигулькнув із повітря і в ньому ж розчинився.

Замість нього перед Чотарем виріс худий, кирпатий, якщо й схожий на поліцейського, то хіба на персонажа з комедії молодик. Підморгнув Вадимові. Покрутив у руці ключик від кайданків. Підкинув на долоні, хотів зловити – не вийшло.

Нахилився.

Підняв.

3

До Шацька повернулися близько четвертої.

Чотар сів за кермо. Ольга не заперечувала, усю дорогу мовчала й позирала то в дзеркальце на седан, що рухався позаду на невеликій відстані, то перед собою у вікно – на пікап, котрий тримався попереду. У місті конвой одразу роз’їхався в різні боки, та це зовсім не означало, що їх лишили в спокої та без нагляду. Кермуючи до готелю, Чотар відчував на потилиці гострий погляд сірих очей Сави Ярмолюка, хоч розумів – дурня воно все й самонавіювання.

Навпаки – переконався в правильності напряму пошуку й нарешті отримав потрібний результат.

Натомість Ольга ледве стримувалася. Вадим розумів уявність, вимушеність, картинність її спокою. Та все ж не зміг передбачити, як сильно прорве. Вона не пішла у свій номер. Дочекавшись, поки Чотар відімкне свій, налетіла, заштовхнула всередину, носаком причинила двері, силою тайфуну притиснула до стіни. Він дивувався, як удалося втримати ковіньку.

– Зрадник! Зрадник! – закричала, молотячи кулаками по його грудях.

Дозволивши жінці ще трохи побушувати, Вадим випустив палицю, перехопив кисті її рук обома своїми, сильно стиснув.

– Боляче!

– Знаю. Годі вже.

– Зрадник! Покидьок! Пусти!

– Поводься добре – тоді.

– Він ще диктувати буде!

– Буду!

Сам від себе не чекаючи такого, Чотар сильно відштовхнув Ольгу. Вона перелетіла через усю кімнату й, заточившись, дивом упала на ліжко, а не біля нього. Умить підскочила, збираючись напасти знову. Але Вадим виставив руку перед собою, потім підняв обидві на рівень плечей.

– Здаюся. До речі, давно час перейти на «ти», а то ми такі близькі, що…

– Не забивай мені баки, ти! – обурення нікуди не зникло, проте Ольга потроху заспокоювалася. – Зрадник, паскудний зрадник.

– Кого я зрадив?

– Мене. І Яну.

– По порядку, будь ласка.

– Тип, який напав на нас, знає, де Яна. Чітко дав це зрозуміти, я чула. Але замість спроби повернути мою доньку ти дозволив, аби вона лишалася в полоні до завтра!

Чотар зітхнув, сперся спиною об стіну.

– Ольго, на нас напав начальник тутешньої поліції. Він тут цар і Бог, нікого й нічого не боїться. Йому ніхто не може диктувати умови, – вона хотіла щось сказати, та він не дав, заговорив далі швидко, ніби боячись загубити думку: – Сьогодні склалося все, Ольго. Начальник та його посіпаки, явно з числа поліцейських, не лише прикривають контрабанду, а й самі нею займаються. Ми випадково надибали їхню перевалочну базу в глухому селі. Раніше, так само випадково, її виявили Яна з Женею. Навряд знали, що всередині доту. Але ми вже не припускаємо – знаємо напевне: у Піщаному контрабандисти мають очі й вуха. Ярмолюк не даремно бовкнув про ту прокляту дорогу. Думаю, вона, овіяна страшними казками, не раз допомагала йому замести сліди.

– Де Яна? Чому вони її тримають?

– Ти б хотіла, щоб її теж знайшли на проклятій дорозі? – Прикуси язика! Не каркай!

Чотар подумки порахував до десяти, видихнув.

– Послухай ще раз, дуже уважно. Ми знаємо, хто її тримає. Ми знаємо, чому вона потрапила до їхніх рук. Для чого її тримають – навряд чи зараз має значення. Знаючи специфіку поліцейської служби, припускаю, скоріше упевнений: зайві трупи навіть таким, як Ярмолюк, на хазяйстві не потрібні. Тому він не зачистив нас одразу, а просто налякав. Тим більше, він звідкись дуже швидко дізнався, хто я такий. З ним я раніше не стикався, нічого про нього не чув і не знаю. Навряд чи він на посаді недавно. Але ж я пішов зі