Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

Зітхнувши полегшено, Вадим відчинив.

Пропустив прибулого, отримав від нього ключ, залишив гостя в себе, сам знайшов потрібний номер. Зачинився в ньому. Чекати лишилося недовго.

Минуло ще десять хвилин – і пошкрябалися вже сюди. Дуже обережно.

Чотар відчинив.

Футболку й джинси Максим так і не перевдягнув.

– Ой! – зовсім по-дитячому вирвалося в нього. – А як…

– Отак. Заходь.

Пропустивши, Вадим Чотар повернув ключ у замку на два оберти.

А потім уже не стримував себе, давши волю люті.

Випустив назовні всіх демонів, яких постійно намагався приборкати.

Не дав Максимові сказати більше ні слова – ударив ковінькою по ногах. У того від несподіванки, помноженої на різкий біль, підломилися коліна. Коли впав навколішки, Вадим відкинув палицю, обома руками з двох боків сильно, безжально влупив молодику по вухах.

– Ай-й-й-й-й! – заволав той, згинаючись навпіл.

Чотар штовхнув ногою, допомігши впасти. Потім копняком у бік змусив розвернутися горілиць. Наступив на живіт, дочекався, поки Максимові перехопить подих, пересунув ногу на груди, натиснув дужче, нахилився, просичав:

– Ще?

– За… За що? – викашляв оперативник.

– Ага, ти в нас тупенький. Чи придурок, га? – він забрав ногу. – Встань. Встати, я сказав!

Максим обережно, допомагаючи собі руками, підвівся. У його очах Чотар прочитав не страх, а цілковите нерозуміння того, що відбувається. Замахнувся різко, втішився, коли молодик мимовіль сахнувся й навіть втягнув голову в плечі. Щось підказало – поволі оговтується, дурних та переляканих на роботу під прикриттям не ставлять, зараз огризнеться. Тож опустив руку.

– Ти здав мене, як склотару. Злив, мов лайно в унітаз, – Максим відкрив рота, збирався щось сказати, мабуть, заперечити, та Чотар не мав часу його слухати. – Контрабасом тут рулить особисто начальник поліції, цілий підполковник Ярмолюк. Він знає, для чого я прогулявся в Піщане, моє ім’я, прізвище, колишнє місце служби. Тут, у Шацьку, до цього більше нікому нема діла. Є місцевий трупоріз, такий собі Штефан Юрійович… Штефко. Ми зустрічалися вчора, у моїх, тобто у наших справах. Він знає, як мене звати. Але, – палець націлився Максимові в груди, – не знає мого прізвища. На нього вивів один мій знайомий, проте таке знайомство для Штефка ні про що не говорить. У житті все перемішане, і він навряд чи зацікавився моїм колишнім місцем роботи. Теоретично, чисто теоретично здати мене Ярмолюку міг він. Проте патологоанатом поняття не мав про наш намір навідатися в Піщане. Ти, – Вадим помахав пальцем, – усе знав. Отже, ти єдиний, хто міг закласти мене. Інакше просто не виходить. Доведи, що я помиляюся, тільки аргументовано. Слухаю тебе.

Поки він говорив, Максим остаточно заспокоївся.

– Вам не треба пояснювати, яка в мене робота. Ми з вами професійні циніки, Вадиме Назаровичу. Працюємо на результат.

– А ще простіше?

– Тепер точно відомо, хто контролює місцеву контрабанду. Маю всі повноваження форсувати події так, як того вимагає оперативна доцільність. Були підозри, та ситуація вимагала визначатися чимшвидше. Зате, – тепер він підніс палець, мавпуючи Чотаря, – ми вже напевне знаємо, де злочинці влаштували перевалочну базу. Ви прогулялися в Піщане, реакція Ярмолюка була миттєвою. Ну, і знаємо тепер ватажка й можемо приблизно уявити склад злочинної групи.

– Тобто, ти спершу запряг мене допомогти, а потім здав Ярмолюку?

– Не так буквально, – молодик криво посміхнувся, потер забите місце. – Знайшов спосіб повідомити певну інформацію тим, кого підозрював. Я ж уже провів певну роботу. Зібрав деяку інформацію. Тягнути далі нема куди, начальство підганяє, ситуацію я вам обмалював. Партія наркотиків серйозна, міжнародний картель, усе таке… На моє повідомлення зреагував особисто начальник поліції. Далі справа техніки.

– А ти не думав, що він запросто міг мене помножити на нуль? Ще й разом зі сторонньою жінкою. Така в тебе тактика?

– Відкрити оборону противника, отака тактика, це підручник.

– Я не почув: тобі наплювати на можливість нашої зачистки?

– Усе продумано, Вадиме Назаровичу. Інформацію про вас подано як про дуже важливу персону. Велике цабе під прикриттям, зникнення якого створить величезні проблеми. Та Ярмолюк, бачу, сам усе зрозумів. Простіше проявити себе і вказати вам, великому й жахливому, на місце. Коли він опинився серед підозрюваних, прокачали його біографію. Має амбіції та самолюбство. Показати владу для нього в рази краще, аніж фізично усунути небажану особу. Ви й ваша супутниця нічим не ризикували.

– Ти справді так вважаєш?

– Майже нічим. Мінімальний ризик є завжди. Життя – штука взагалі ризикована, Вадиме Назаровичу. Ви ж для чогось подалися в Піщане, а там і довкола села, кажуть, не чисті. Я ж і вас вирахував.

– Тобто?

– Так чи інакше мій план спрацював би. І ми б зустрілися сьогодні неодмінно. Ви б висловили претензії. І назвали б того, хто раптом створив проблеми вам, клюнувши на мою приманку. Усе, дякую за допомогу.

Максим розвів руками. Чотар мовчав, подумки добираючи слова. Молодик уже зовсім упевнено, як людина, котра повністю контролює ситуацію, примостився на стільці, поклав ногу на ногу.

– Трошки дивний спосіб ви придумали, аби зустрітися. Але бачу, оперативники колишніми не бувають. Отже, правду кажуть.

Чотар наблизився, зігнув руку в лікті, тицьнув краєм ковіньки Максимові в груди. Не сильно, проте відчутно, з виглядом учителя, який показує лінькуватим школярам потрібне місце указкою на географічній карті. Цього разу молодик не здригнувся, навіть із цікавістю глянув на палицю, торкнувся рукою.

– Нічого так. Замашний інструмент.

– Слухай тепер мене… інструмент, – відчеканив Вадим. – Від цього моменту тебе відсторонено від завдання.

– А ви права не маєте.

– Після того, що ти собі дозволив, маю. Я сам собі даю таке право. Тільки посмій мені рипнутися. Зараз ти при мені набереш свого старшого, з яким можна говорити і який приймає рішення. Даси мені телефон, скажу два слова.

– Розкривати себе отак не збираюся. Можете злитися скільки влізе.

– Тебе, синку, уже ніхто ні про що не питає. Зв’яжи з куратором чи хто там у тебе. Я поясню, чому надалі не можна покладатися на тебе.

– Ви серйозно?

Замість відповіді Чотар натиснув на палицю.

Знав – робить боляче.

Хотів цього, зовсім не мучило сумління.

5

Ольгу далі не турбував.

Зараз навіть на краще, що вона образилася. Помиритися завжди встигнуть, довго дути губи не в її інтересах. Чотар дочекався, поки піде Максим, затим дав трохи часу своєму новому партнерові. Коли нарешті вирішив – пора, уже стало по дев’ятій вечора. Шацьк поволі поглинали сірі липневі сутінки, і єдине, чого боявся Вадим – запізнитися. Але навіть