Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Що дадуть ці знання, Чотарю? Хочеться вірити у ваш прогноз. За ним протягом доби знатимемо, де Яна. Ще трохи часу – обіймемо її. І вона сама відповість.
– Річ не в Яні.
– Ви знову?
– Так, – тепер уже Чотар говорив різко. – Невже не розумієте? Просто так у Піщане не потрапляють. Яна з Євгеном могли забрести сюди з іншою метою. Цікавість, бункер, контрабандисти – збіг обставин. Котрий, не приховаю, може скластися на користь вашій доньці. Але я стоятиму на своєму, Ольго: вони не перші, хто зникає в цих краях. Є ще двоє мертвих, обставини нагадати?
– Не треба, – процідила вона, повернула ключ трохи зарізко.
Двигун чхнув.
– Вдих-видих, – порадив Чотар.
– Без вас розберуся.
З другої спроби вдалося краще. Машина повільно розвернулася, рушила на виїзд. Іншого шляху звідси просто не було, сюди теж.
Якщо не рахувати дорогу, прозвану проклятою.
За межі Піщаного вирулили мовчки. Першою здалася Ольга. – Підозрюєте, у цій глушині без контрабандистів не чисто? – Не підозрюю. Знаю. Так завжди було, є і буде. Забуті всіма місця, особливо красиві й корисні, ховають чимало темних таємниць.
– Збираєтесь розгадати?
– З допомогою Яни.
– Дякую, – чи не вперше Вадим відчув у її голосі тепло.
– За що?
– Ви впевнено говорите – ми знайдемо мою дитину, усе буде добре.
Чотар міг відповісти історією, яка б дуже засмутила Ольгу, та мудро вирішив притримати її до кращих часів, коли не буде ризику роздратувати накручену до межі супутницю.
12
Далі Ольга кермувала, ніби каталася цим маршрутом щодня.
Зв’язок писнув і відновився, коли Піщане лишилося далеко позаду, а основна траса замаячила попереду. Вадим перевірив. Чотири спроби додзвонитися до нього, одна – батькова, інші номери не були зафіксовані раніше. Вирішивши розібратися з ними згодом, набрав тата. Але тут покриття раптом знову щезло.
– Звикнути час, – кинула Ольга повчально. – Ну його. Уже в Шацьку займемося дзвінками, стаціонарно.
– Може, важливе…
– Навряд чи є щось терміновіше за мою справу, – відрізала вона, подумала й виправилася: – Пардон, за нашу.
– Буває, – він не знайшов нічого іншого у відповідь.
Нарешті під колесами з’явилася більш-менш пристойна дорога. Ольга відчула себе зовсім впевнено, навіть трохи піддала. Телефони знову ожили. Проте якщо її просто пищав, повідомляючи про з’яву в мережі, Чотарева трубка раптом задзвонила.
Глянув – один із тих трьох незнайомих наборів цифр.
Відповів.
– Слухаю.
– Молодець, – голосу теж не впізнавав, хоч мав на них професійну пам’ять. – Хто з вас за кермом?
Розмова стартонула погано.
– З ким…
– З ким треба. Ти ж Чотар, Вадим Назарович?
– Якого…
– Такого! Біля тебе – Барва Ольга Іванівна. Так хто «опель» веде?
Вадим напружився. Ліва рука сильно, до болю в кісточках пальців, стиснула ковіньку. Тривога передалася Ользі, котра одразу ж кинула на нього швидкий погляд.
– Щось не так, Вадиме?
– Я чую, – говорила слухавка. – Важко сказати, в кого «бублик»?
– У жінки, – вичавив Чотар.
– Якщо все так, скажи, хай розвертається, за двадцять кілометрів скрутить праворуч. Далі поведемо.
Тепер Ольга вчепилася в кермо, аби машина не пішла юзом. – Вадиме…
– Нічого, – процідив він твердо.
– Ти кому це? – поцікавився голос.
– Усім присутнім, – глянув на Ольгу. – Мені треба було вести.
– Та якого дідька коїться! – вигукнула вона.
Чотар скинув дзвінок, передбачаючи погрози й не бажаючи їх слухати. Хто б не був, як би не вирахували номер та особи, вони вже на прямій дорозі. І мають змогу виграти час.
– Газуй! – скомандував. – Побачиш кого спереду чи ззаду – не зважай. Проривайся. Спробуй вирватися, нам аби до міста ближче. Я зараз подумаю, кого набрати.
Ольгу навіть не обурила раптова фамільярність. Нічого не питала, чинила так, як ніколи дотепер – слухала не пораду, а наказ чоловіка. До того ж зовсім чужого.
Ну, майже чужого.
Здивувалася власному спокою. Загроза була явною, проте для неї не раптовою. Ольгу Барву вже третю добу не лишало відчуття тривоги. А від учора, прогулявшись проклятою дорогою й заледве не заблукавши в лісі, підсвідомо готувалася до чогось недоброго. Нинішня мандрівка в глушину та застигле в часі Піщане теж не заспокоювали. Навпаки, очікування небезпеки загострилося. Облуплена плитка на стінах колись сучасних, елітних, тепер – занедбаних, мертвих корпусів чітко асоціювалася з фільмами жахів, які полюбляла дивитися Яна.
Особливо доньці подобалися історії про світ після апокаліпсису, уражений незрозумілими й безжальними епідеміями. Жменька героїв зазвичай блукає покинутими містами, містечками й селищами, де з-за кожного спорожнілого будинку слід чекати нападу. Або цікаві молоді люди забрідають у будинок із привидами на котрійсь із околиць, аби перевірити чутки й переночувати там на заклад. Ольга не мала нервів, аби витримувати подібні видовища, сварила Яну, вважаючи – таке згубно діє на психіку. У відповідь чула категоричні поради читати більше казок, бо там усе те саме. З часом гарикатися й впливати на доньчині смаки Ольга втомилася, бо ще й мала власні проблеми, крім контролювати дорослу дівчину. Справді, забагато дурного брала собі в голову.
І ось тепер, за ці кілька днів у глушині, усі навіяні незрозумілими їй фільмами страхи враз стали матеріальними. Набули чітких рис, отримали конкретні назви й мають певні точки на карті. Ольга сприйняла це за належне, бо перегони по трасі виявилися логічним продовженням їхніх дослідів та відкриттів.
Тому з упевненістю автогонщика перемкнула коробку передач. Притопила педаль швидкості, другу ногу легко тримала напоготові, аби за потреби вчасно загальмувати й провести потрібний по ситуації маневр. Боковим зором зачепила Чотаря й не без гордості побачила вираз поваги в нього на лиці.
А потім, у дзеркальці заднього огляду – густо-червоний седан, який стрімко наздоганяв.
Чотар спершу озирнувся через плече, потім – розвернувся всім корпусом. Процідив крізь зуби щось нерозбірливе, та явно матюкливе. Потім замислено покрутив телефон у руці, наморщив лоба, відкрив список контактів, заклацав у пошуку.
Попереду чекав поворот.
Седан почав відставати, й Ольга не стримала переможної посмішки. Усе ж вона зробила їх. Принаймні хотіла так думати й була в тому більш ніж упевнена. Дивувала відсутність інших машин на дорозі. Та, ніби відповідаючи, назустріч вирулила автівка, спокійно пройшла в протилежному напрямку. Поворот
