Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

Мовби нізвідки виринув білий пікап, порушуючи всі правила й рухаючись по діагоналі, через трасу, просто на «опель».

Чотар здригнувся.

Пікап загудів.

Ольга не мала виходу, крім як різко, не скидаючи швидкості, розвернути машину праворуч, уникаючи зіткнення в останню мить і зіскакуючи з траси на узбіччя. Вадим від такого маневру впустив телефон під ноги, не встигнувши ні з ким зв’язатися. Машина злетіла з рівної дороги, врізалася в ліс, й Ольга дивом змогла вирулити між деревами, не поцілувавши жодного стовбура, хоч мала для того всі шанси.

– Гальмуй! – ревонув Чотар.

Вона знала це й без зайвих порад. Втопила педаль до підлоги, та «опель» усе одно за інерцією розвернуло боком. Пікап зупинився на краю, із протилежного боку підкотив седан. Обидва стали так, аби показати – відступ заблоковано.

Дверцята обох машин прочинилися синхронно, мовби чоловіки, котрі виходили, навмисне репетирували появу кілька днів.

– Сиди тут! – звелів Вадим, підхоплюючи ковіньку й вибираючись із салону.

– Чотар!

– Сиди, кажу!

Він закульгав назустріч чотирьом кремезним, зовні однаковим незнайомцям. Один у русі виступив наперед, виймаючи на ходу пістолет із наплічної кобури, котру нічого не приховувало. Зброю носить відкрито – Ольга навіть думати не хотіла, що це означатиме для них.

Дійсно злякалася.

Не за Чотаря, навіть не за себе – за Яну.

Тепер нарешті чітко та ясно уявила доньку в схожій ситуації.

Слухатися не збиралася – сіпнула дверцята з наміром вийти. Рука чомусь не слухалася, зрадницьки тремтіла. Замість повторити спробу, Ольга мимоволі втиснулася спиною в крісло.

На її очах четвірка блискавично оточила Чотаря.

Він не встиг нічого ані сказати, ані зробити. Хтось із нападників усе одно потрапляв йому за спину.

Збили з ніг одним сильним і точним ударом.

Вадим ще падав, коли мовчазна команда посунула до «опеля», перелаштовуючись на ходу так, аби оточити машину.

Чоловік із пістолетом наблизився першим.

Нахилився, зазирнув у салон.

Постукав дулом у вікно.

Делікатно вийшло.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Ти хотіла бачити мене, Яно.

– Ще зранку переказала церберу.

– Дівчинко, цербер – це триголовий собака, із пащі якого тече отрута замість слини.

– Так називають охоронців. Я чула.

– Милий чоловік, який виконує твої забаганки, зовсім не схожий на собаку.

– Але й на милу людину так само. І потім, полонені не мають права на забаганки.

– Ти не в полоні, скільки разів казати.

– Проте й не на волі.

– Годі вже гарикатися, це щоразу заходить у коло. Ти просила мене прийти.

– Ще зранку. Хіба цербер не повинен відразу переказувати такі прохання?

– Я не мушу кидати всі справи й бігти на перший твій поклик.

– У вас тут справи аж до вечора?

– Ти тут не перший день. Ми, по-твоєму, байдикуємо? Не маємо роботи, окрім бігати довкола тебе?

– Але ж бігаєте.

– Так, досить уже гарикатися, кажу. Чи ти так розважаєшся?

– Чим ще займатися.

– Зрозуміло. Бувай.

– Чекайте!

– Що?

– Мені… мені справді нуднувато. Поговорити нема з ким.

Книжки всі вже перечитала, хоч не люблю таких.

– Вибач, ми не можемо враховувати смаки кожного.

– Отже, я тут не перша і не остання.

– Яно, не мороч голову! Бо справді таке враження, ніби покликала, аби розім’яти свого язичка! Я зайнята людина, що б ти там собі не надумала. Навіщо кликала?

– Хотіла запитати… Не знаю тільки, як правильно сказати…

– Зрозумію.

– Тут добре годують. Усе смачне й корисне.

– Бач, а відмовлялася. Голодувати хотіла. Теж мені бунтівниця.

– Якщо не маєш інших задоволень, окрім як смачно поїсти, міняєш манери й погляди.

– Так і треба. Правильно. Не можеш змінити ситуацію – отримай від неї задоволення.

– Тільки меню одноманітне. Смачне, але я завжди знаю, що принесуть.

– Хочеш поміняти? Взагалі-то в нас тут не ресторан…

– Але край славний рибою! Річковою, озерною, всякою!

– Чекай. Рибки хочеш?

– Вугра. Копченого. Візитка Шацьких озер, хіба ні?

– Саме так. Взагалі-то копченості не корисні, особливо молодим людям. Тільки ти ж не збираєшся їсти їх щодня.

Один раз посмакувати можна. Завтра організуємо. З пивом?

– Ви що! Я не п’ю, не курю, яке пиво! Дивно від вас це чути після всього.

– Жартую. Перевірка. Гаразд, поласуєш. Іди ще прогуляйся. У мене справи.

– Чекайте!

– Щось іще? До вугра?

– Цербер.

– Прошу?

– Не просто триголове чудовисько з отрутою замість слини й зміями замість шерсті. Думаєте, не знаю? Це охоронець пекла. Входу до пекла.

– Тому ти так охрестила…

– Навіяло.

Частина четверта

Контрабанда і торгівля

1

Ніколи не був слабаком Вадим Чотар.

Маючи такого тата, хлопцеві неможливо уникнути фізичного гартування. Батько вчив не битися, а захищатися. Уміння, бажання й необхідність нападати прийшли спершу в армії, потім – коли пішов служити в міліцію. Здачі давав завжди, хоча до нього й не чіплялися, тож не часто мав нагоду огризнутися, показуючи чоловічий характер.

Але одного разу, давно, коли йому тільки виповнилося п’ятнадцять, Вадима сильно побили – і він дозволив. Тобто, не опирався, коли товкли, лиш старався прикрити голову, пах та живіт. На ногах тримався до останнього, а коли впав – торбити припинили. За тодішніми законами, бити лежачого вважалося ганьбою й паскудством. Коли четвірка розійшлася, він полежав у березневій грязюці хвилин десять, потім підвівся, узяв відкинутий убік портфель і почалапав додому. Де розказав наляканій мамі й обуреному батькові: напали петеушники, вимагали грошей, було їх восьмеро, усі селюки, нікого не знає.

Татову реакцію Вадим прорахував добре: останнє, що зробив би Назар Чотар, так це пішов би в міліцію писати заяву. Син не встояв проти навали, буває. Хіба міліція шукатиме винних? Років за два-три ті петеушники неодмінно самі попадуться на чомусь, та хоч на хуліганстві. А то й на крадіжці чи грабунку. Усі, хто з ПТУ, – потенційні злочинці, коли вони сядуть – питання часу. Якщо так, для чого напружуватися й випереджати події. Надалі просто зважати треба. Зуби цілі, кістки теж, струсу мозку нема, інше загоїться.

Вадим жив тими спогадами довго. З віком удавалося притлумлювати, та зринало й оживало, коли хтось приносив чергову заяву про зникнення близької людини. Хоч служив у іншому підрозділі карного розшуку, усе одно при нагоді приймав їх, маючи потім проблеми від колег та начальства. Нікому не хотілося брати на відділ або управління заздалегідь безперспективну справу – розшук зниклих безвісти. Поверталися вони самі, живими та здоровими, в одному випадку з десяти. Решту або не знаходили ніколи, або одного разу виявляли труп, і тоді доводилося чіпляти на себе «мокре». Подібні справи майже