Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Дзузьки! – Ольга вкотре за день не стримала емоцій. – Ви обоє бачили тут Яну! Поки ми не знайдемо доказів, що її в Піщаному чи біля нього нема, не підемо звідси!
– Що для цього треба? – процідила Таміла.
– Хочу оглянути місце, де вони ночували.
– Прошу дуже, – Макар показав на дальній кут садка. – Он там, у затишку. Що це дасть?
Замість відповіді Чотар закульгав туди. Ольга пішла за ним, потім випередила, стала поміж дерев, нагнулася, тицьнула на щось пальцем.
– Вадиме! Ось, сліди! Ямки від кілків!
Наблизившись, Чотар розгледів на землі відносно свіжі круглі отвори.
10
Патики вбивали на однаковій відстані, ямки утворили правильний прямокутник.
– Я ж сам сказав – намет ставили тут, – озвався Гнатюк. Чотар розігнувся, зробив кілька кроків до протилежного краю огорожі. З цього місця відкривався вид на поле. Річка текла з іншого боку.
– Вони не стирчали в наметі, – промовив сам до себе тихо, потому розвернувся, повторив уже голосно: – Женя з Яною не могли залізти в намет і отак сидіти. Усередині чи біля нього, хоч яким би затишним не виглядав для парочки ваш садок, Макаре.
– А з цього що випливає? Я не бачив, чим вони займалися. Дозволив перебути, залишив у спокої.
– Але якщо вони зайшли аж сюди, то не могли лишитися тут! – ковінька постукала спершу об землю, потім об огорожу. – Є де гуляти. Он там, наприклад, що?
Кінець ковіньки, мов шкільна указка, показав на невеличку споруду далеко серед поля.
– Дот, – пояснила Таміла. – Довкола чимало таких. По селу зо два десятки набереться. Хіба не знаєте?
– Не знаємо, – Чотар відповів за обох.
– Їм років сто. Добротні, ще з часів Першої світової. Там зберігалися боєприпаси російської армії, царської. Потім щось вивезли, щось використали. Первісне призначення вони втратили, так у нас же народ хазяйновитий. Під погреби все це переробив. Картоплю тримають, капусту, моркву, реманент усілякий. Чого ж добру пропадати.
– Ваша власність? – Вадим глянув на Гнатюка.
– Мені тут усього вистачає. Нащо мені той дот, – пирхнув Макар.
– Зараз там що?
– Поняття не маю, – відповідь прозвучала щиро.
– Навіть не навідувалися туди?
– Чого ж, ходив, роздивлявся. Для мене, повторюся, цінності немає жодної. Там замок висить.
– Замок? – брови Чотаря скочили вгору. – Отже, там є щось?
– Може, – мисливець знову пирхнув. – Ключів нема. Ламати не звик.
– То в доту є власник?
– Біля чиєї хати стоїть – той і хазяйнує.
– Він же он де, далеченько. Не біля хати.
– Ну, отже, нічий.
– Коли так – чому замок?
– Ой, не морочте голову! – відмахнувся Макар. – Цікаво – прогуляйтеся, розберіться.
– Вам, схоже, зовсім не цікаво?
– Ні, – він демонстративно розвернувся й посунув через двір до машини.
– Мені чужого не треба, – мовила Таміла.
– А ми пройдемося.
Узявши Ольгу за лікоть, Вадим повів її за собою з двору. Щойно вийшли, Ольга сіпнула рукою, звільняючись.
– Пустіть!
– Спокійно, – вицідив Чотар, не обертаючись. – Вони дивляться на нас, сто відсотків.
– То й що?
– Як на подружжя, ми поводимося дещо дивно, вам не здається?
– Ні, – відрізала Ольга, але пручатися перестала, спитала натомість: – Чому ми туди йдемо?
– По слідах. Яну і Євгена напевне зацікавив бункер так само, як нас. Тут же кругом ані душі. Не сидіти ж їм у наметі.
– Що ви думаєте там знайти?
Замість прямої відповіді Вадим мовчки знизав плечима.
Ользі це не сподобалося й роздратувало ще дужче. Хоча її напруження й без того досягло максимальної позначки.
– Я перестала вас розуміти. Ви дієте навмання, бо самі не знаєте, чого хочете.
– Ви маєте рацію, – мовив Чотар замислено. – Слідство так і проводиться – навпомацки. Перевіряються всі варіанти. Раптом вийде намацати щось там, де найменше чекаєш. Ми з вами, Ольго, оглядаємо місце ймовірного злочину.
– Так, – вона зупинилася. – А детальніше?
– Тільки стійте так, не повертайтеся. Закуріть.
– Отут без вас обійдуся, – Ольга вийняла цигарки, затиснула одну губами, витягла з іншої кишені запальничку, пробубоніла: – Слухаю.
– Дозвольте, – Вадим узяв у неї запальничку, викресав вогонь, допоміг підкурити. – Нема чого пояснювати поки. Ви знаєте рівно стільки, скільки я. Наша парочка знайшла зручну місцину в затишному садку на пагорбі. Красти тут нічого, тож дачник запросто пустив обох на свою територію. Ходімо. – Вони рушили далі, Чотар продовжив: – Ми з вами щойно виявили місце, де обох бачили востаннє. Є щонайменше двоє свідків, котрі не заперечують цього. Отже, я схильний вважати це місце, – обвів рукою довкола себе, – таким, звідки вони зникли.
– Де зникли, – уточнила Ольга, випускаючи дим убік.
– Ні, – м’яко виправив Вадим, зручніше перехопивши ковіньку. – «Де зникли» означає: десь тут Євген із Яною розчинилися в повітрі. Буквально. Потім мертвий хлопець опинився на початку так званої проклятої дороги, а дівчина досі розчинена.
– Не меліть дурниць.
– Згоден, глупство. Та й ви згодні. Тож пропоную мій варіант. Ми з вами знаходимося там, де Женю з Яною бачили востаннє. Була якась причина, чому вони зникли саме після того, як переночували на хуторі Макара Гнатюка. Двоє людей бачили, коли наша парочка прийшла сюди. І ніхто не бачив, коли вони згорнули намет. Розгадка може бути десь поруч.
Тим часом перевалило за полудень. Спеки в околицях Піщаного справді не відчувалося. Натомість парило, мовби у великому чавунному баняку заварили оберемок трав. І тепер настій упрівав, то була цілюща міцна суміш м’яти, ромашки, деревію, барвінку, чебрецю – і ще наче кинули в казан дрібку моху й чорничного листу на додачу. У голові запаморочилося, тож Ольга викинула цигарку, не докуривши.
Прогнала набридливого ґедзя.
Дочекалася, поки на щоку сяде комар – вбила влучно, уже навчилася.
Вони наблизилися до доту.
Озирнувшись і переконавшись, що місцевих не видно, Чотар жестом зупинив Ольгу. Сам неквапом почав обходити споруду по периметру. Зблизька столітня будова нагадувала гігантську черепаху, котра залізла в панцир і спить або медитує на сонці посеред галявини. На обох боках стояв номер 57. Вадим не заморочив себе питанням, до чого він. Навряд чи нумерація має значення для їхньої справи.
Постукав
