Затемнення - Стефані Маєр

— Квіл теж закохався в Емілію? — запитала я, роззявивши рот від подиву.

— Та ні! Я ж казав, що ти не здогадаєшся. До Емілії в гості приїхали дві її племінниці… і Квіл побачив Клару.

Він не повів далі, і я на мить замислилася над почутим.

— Емілія не хоче, щоб її небога зустрічалася з вовкулакою? Це трохи лицемірно з її боку, — сказала я.

Але я могла зрозуміти, чому саме вона так поводилася. Я знову згадала довгі шрами, які спотворили її обличчя і всю праву руку. Сем утратив контроль лише раз, коли стояв від неї занадто близько. Лише один раз… Я бачила страждання в Семових очах, коли він дивився на те, що з нею зробив, і розуміла, чому в Емілії могло з’явитися бажання захистити від цього свою небогу.

— Припини, будь ласка, свої здогади. Ти на хибному шляху. Емілія нічого проти них не має, просто це трохи зарано.

— Що значить зарано?

Крізь примружені очі Джейкоб зміряв мене оцінювальним поглядом.

— Тільки нічого не подумай, гаразд?

Я насторожено кивнула.

— Кларі два роки, — сказав Джейкоб.

Уперіщив дощ. Я несамовито заморгала, коли краплі дощу хльоснули мене по обличчю.

Джейкоб безмовно чекав. Як завжди, на ньому не було куртки; дощ залишав темні мокрі плями на його чорній футболці та стікав по густому довгому волоссю. А він стояв і пильно дивився на мене.

— Квіл… закохався… у дворічну дівчинку? — нарешті спромоглася я перепитати.

— Таке буває, — знизав плечима Джейкоб і, нахилившись, узяв іще один камінець і запустив його в затоку. — Принаймні так кажуть легенди.

— Але ж вона — маля, — запротестувала я.

Він подивився на мене з чорною радістю в очах.

— Квіл не постаріє, — дошкульно нагадав він мені. — Йому лише треба почекати років із двадцять.

— Я… не знаю, що сказати.

Я силкувалася залишатися спокійною, але, по правді, була нажахана. До сьогодні вовкулаки і все, що з ними пов’язано, нітрохи мене не хвилювали, відколи я дізналася, що вони не причетні до убивств, у яких я їх підозрювала.

— Ти нас осуджуєш, — звинуватив він мене. — Це написано на твоєму обличчі.

— Вибач, — мовила я. — Але те, що ти сказав, звучить просто огидно.

— Це зовсім не так, ти все не так зрозуміла, — Джейкоб став на захист свого друга з несподіваним запалом. — Я бачив, що він відчуває, у його очах. У цьому немає нічого романтичного, принаймні не для Квіла і не зараз, — він зробив глибокий вдих, засмучений. — Це так важко описати! Це не схоже на кохання з першого погляду. Радше… на силу гравітації. Коли бачиш її, земля раптом перестає тебе тримати. Центр тяжіння переходить до неї. І все інше втрачає значення. І ти зробиш усе для неї, будеш усім для неї… Ти станеш тим, хто їй потрібен, — захисником, коханцем, другом, братом.

Квіл буде для неї найкращим, найдобрішим старшим братом, якого коли-небудь мали діти. На планеті не існуватиме малюка, про якого б піклувалися краще, ніж про ту маленьку дівчинку. Потім, коли вона підросте і їй знадобиться друг, йому вона зможе відкритися, довіритися і покластися більше за будь-кого. А потім, коли вона подорослішає, вони будуть такі ж щасливі, як Емілія та Сем, — дивні гіркі нотки прозвучали в Джейкобовому голосі наприкінці, коли він говорив про Сема.

— А Клара матиме вибір?

— Звичайно. Але чому б їй не вибрати Квіла, врешті-решт? Він буде їй ідеальною парою, наче створений навмисно для неї.

Декілька хвилин ми йшли мовчки, поки я не зупинилася, щоб кинути камінець в океан. Він упав на берег, не долетівши декількох метрів до води. Джейкоб засміявся з мене.

— Не всі володіють надприродною силою, — пробурмотала я. Він зітхнув.

— А коли це станеться з тобою, як ти гадаєш? — запитала я тихо.

Його відповідь була короткою і миттєвою.

— Ніколи.

— Але ж цього ти не можеш контролювати, правда?

Певний час він мовчав. Підсвідомо, ми обоє почали йти повільніше, ледве пересуваючись.

— Зі мною такого не може статися, — відповів він. — Її треба побачити — ту, яка призначена саме для тебе.

— І ти гадаєш, що якщо ти її досі не побачив, то її взагалі не існує? — запитала я скептично. — Джейкобе, ти дуже мало світу бачив, навіть менше за мене.

— Так, мало, — дуже тихо промовив він, а потім проникливо подивився на мене. — Але я ніколи нікого не побачу, Белло. Я бачу лише тебе. Навіть коли заплющую очі й намагаюся побачити щось інше. Запитай Квіла чи Ембрі. Їх це дуже дратує.

Мій погляд упав на каміння.

Ми вже не йшли, а стояли на місці. Все, що я чула, — це хвилі, що билися об берег. Їхнє ревіння затлумило шум дощу.

— Мабуть, я краще піду додому, — прошепотіла я.

— Ні! — запротестував він, здивований такою розв’язкою.

Я підвела на нього очі — він мав стурбований вигляд.

— У тебе ж цілий день вільний, правда? Кровопивця ще не встиг прибігти додому.

Я зміряла його поглядом.

— Я не хотів нікого образити, — випалив він.

— Так, у мене цілий день. Але, Джейку…

Він благально склав руки.

— Вибач, — сказав він. — Я більше не буду таким. Я буду просто Джейкобом.

Я зітхнула.

— Але якщо це те, про що ти думаєш…

— Не хвилюйся за мене, — наполіг він, удавано посміхаючись — занадто широко. — Я знаю, що роблю. Просто скажи мені, якщо я тебе засмутив.

— Я не знаю…

— Ну ж бо, Белло! Ходімо додому й дістаньмо наші моцики. Щоб мотоцикл гарно працював, на ньому треба регулярно їздити.

— Мені заборонено це робити.

— Ким? Чарлі чи крово… чи ним?

— Обома.

На обличчі Джейкоба з’явилася моя знайома усмішка, і водномить він став Джейкобом, якого мені так бракувало, теплим і сонячним.

Я не могла не усміхнутися у відповідь.

Дощ почав стихати, перетворившись у мряку.

— Я нікому не скажу, — пообіцяв він.

— Окрім усіх своїх друзів.

Він урочисто кивнув і підняв праву руку.

— Обіцяю про це не думати.

Я засміялася.

— Якщо зі мною щось станеться, я була у відключці.

— Як скажеш.

Ми ганяли на мотоциклах по польових дорогах навколо Ла-Пуша, аж поки дощ не перетворив їх на суцільну грязюку, та й Джейкоб так зголоднів, що, за його словами, ледве на ногах тримався. Коли ми зайшли до будинку, Біллі радо мене привітав, наче за моїм раптовим поверненням не стояло нічого, окрім бажання провести день із другом. З’ївши по бутерброду, які зробив Джейкоб, ми пішли в гараж, і я