Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

Ввійшовши до хати Леона Самсела, міліціонери побачили Ельжбету Венгелик — вона саме робила перев’язку молодому чоловікові, який лежав на ліжку. Побачивши міліціонерів, дівчина розревілася. Добре розуміла, що гру закінчено й що це вона привела міліцію до схованки.

Того самого дня Яна Добаса привезли в Нису й помістили в лікарню. Рани виявилися досить важкими, але, не дивлячись на це, зробивши потрібні процедури, лікар дозволив допитати хворого.

Добас зізнався про бійку з Павлом Ерліхом, однак заперечував, нібито хотів убити свого дружка. Розповів так:

— Коли я вийшов із шинку, було вже за десяту вечора. Мацей Юркевич і Павел Ерліх залишилися ще трохи посидіти. Я пішов раніше, щоб побачитись з Елькою, тобто Ельжбетою Венгелик. Мав ще два тижні відпустки й хотів поїхати в село, до родичів. Треба було попрощатися з дівчиною. Коли прийшов до неї, вдома не застав. Квартира Ельжбети на Ринку, навпроти «Будинку Ваги». Я вирішив зачекати. Всівся на сходах і задрімав. Прокинувся від якихось кроків. Сходами піднімався Павел Ерліх. Напевно, також до Ельки. Я знову почав йому докоряти, чому він займає мою дівчину. Адже щойно в шинку ми випили за злагоду й Ерліх присягнувся, що більше до неї не ходитиме. Ми горлали, поки хтось із мешканців будинку відчинив двері і пригрозив негайно викликати міліцію. Ми вийшли на вулицю і, сварячись далі, дійшли до «Будинку Ваги».

Тут почали битися. Я був дужчий за Ерліха й повалив його. Ерліх зірвавсь на ноги й кинувся на мене з ножем. Ударив кілька разів. Боронячись, я теж вихопив ножа. Я не хотів убивати Ерліха. Він упав і не подав ніяких ознак життя. Перелякавшись, я втік. Відчувши, що поранений і ввесь в крові, побіг до лікарні. Викликав Ельку й усе їй розповів. Вона перев’язала мене й написала листа до свого родича Леона Самсела, щоб дав мені притулок на кілька днів. Приїхавши до пана Самсела, я почував себе так зле, що був змушений лежати. Пан Самсел викликав свою кузину, вона приїхала й зробила мені перев’язку. Він же не знав, що я вбив Ерліха. Йому я пояснив, що хлопці порізали мене ножами на весіллі.

Ельжбета Венгелик і Леон Самсел підтвердили ці показання. Звичайно, кожне з них намагалося применшити свою роль у пригоді. Ельжбета стверджувала, що спочатку нічого не знала про смерть Павла Ерліха. Ян Добас розповів їй, ніби на нього напали якісь незнайомі типи й поранили. Він також оборонявся ножем, отож хотів, щоб про цю бійку не дізналася міліція. Лише на другий день санітарка Ельжбета почула про смерть Павла Ерліха. Але вважала, що, крім усього, повинна допомогти нареченому.

Леон Самсел сказав: бійки на весіллях — звичайна, цілком закономірна річ, і якщо хлопці трохи поштрикають один одного, міліції до того немає ніякого діла. Аби лиш не занадто. Самсел одразу згодився надати Добасові притулок, аби хлопця не тягали по судах. Що бійка закінчилася вбивством — не знав, не знав і самого Павла Ерліха. Якби він, Леон Самсел, почув, що Добаса поранено не на весіллі й що Добас убив свого суперника, — негайно заявив би про це властям.

— Тут усе ясно, — сказав полковник Пйотровський, вислухавши рапорт підлеглих, — нехай цим бандюгою займаються пан прокурор і панове судді. Суд вирішить, чи Ян Добас тільки оборонявся, чи сам почав бійку й з ножем у руці кинувся на суперника. Хто його знає, як там було насправді.

— Добас, мабуть, сказав правду, що Павел Ерліх напав на нього, — пояснив лейтенант Крупнюк, — факти свідчать: Добас має аж чотири ножові рани. Ерліх дістав один удар.

— Зате в саме серце. Ми своє зробили — злочин розкрито, — закінчив розмову полковник, — завтра вранці прошу передати акт у прокуратуру. Ну, то як, колего, ви задоволені результатами? — звернувся він до гості.

— Щиро кажучи, — відповіла Слівінська, — я дуже рада, що ця справа не зв’язана з нашим «алфавітним убивцею». Дуже ж бо вже цей злочин не вписувався в мою версію, утруднював пошуки.

— Виходить, таки Ковалевський?

— Усе свідчить проти нього.

— Вам зібрали потрібний матеріал?

— Так. І я хотіла подякувати полковникові за надану допомогу. Доведено, що 24 червня й 2 серпня Влодзімєж Ковалевський возив товар саме до Забєгова. 24-го повернувся пізно вночі. Пояснював, що поламалася машина й змушений був її ремонтувати на шосе кілька годин. Так записано й у дорожньому листку. А 2-го водій повернувся на базу вже пополудні. 24-го, вечірньої пори, вбито Адам’яка. А 2-го вранці вбито Червономєйського.

— А решту?

— Марію Боженцьку — 18 липня, Адама Делькота — з 15 на 16 серпня. В ті дні Ковалевський мав вихідний. Обидва злочини вчинено вночі. З Ниси до Забєгова не так-то й далеко, і це злочинцеві також було на руку.

— Надто вже багато дивних збігів, — одзначив полковник. — Хочете, щоб ми його заарештували? Гадаю, санкцію прокурор дасть.

— Я ще сама не вирішила. Боюся, що в нашому розпорядженні виключно непрямі докази. А в такій справі вони мусять бути залізні. Ризиковано виносити справу на суд, маючи лише непрямі докази.

— Хоч вони й непрямі, але дуже важливі... Чим ще можемо вам допомогти?

— Поки що дякую вам за все. А в майбутньому, напевно, потребуватимемо вашої допомоги. Можливо, коли доведеться встановити за підозрюваним нагляд.

— Бачу, ви не квапитеся заарештовувати Ковалевського... — В голосі полковника Пйотровського чулося здивування.

— Він од нас не втече, — сказала Слівінська. — Навряд чи планує вчинити новий злочин. На Ковалевського ми вийшли скоріше шляхом логічного мислення, ніж копітким збиранням фактів. Потрібно ще раз проаналізувати все нам відоме, поки впевнимося, що ми на правильній дорозі.

— Маєте рацію, але, знаючи майора Зайончковського, не можу приховати здивування: невже він схвалює такий метод розслідування? Він досі не був узірцем витримки і терпіння. Мусить бути якась причина, що майор останнім часом так змінився, га? — Полковник Пйотровський так глянув на дівчину, що та аж зашарілась.

16.

Коли, нарешті, дасте мені спокій?

Проте майор Зайончковський не змінився такою мірою, як вважали його колеги з Ниси. Вислухавши рапорт лейтенанта Барбари Слівінської, прийняв рішення:

— Дуже добре, що ви в Нисі не погодились на затримання Влодзімєжа Ковалевського. Зробимо це самі при першій нагоді.

— Так, але не треба поспішати,