Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

— Навіщо зволікати? Ми більше нічого не дізнаємося. Діяти потрібно несподівано. Знімемо його з машини, а тим часом ниська міліція зробить обшук у нього вдома. Він упевнений, що ми нічого не підозрюємо. Як я за нього візьмусь, то враз розм’якне. Крім того, знайдемо його пістолет. А це вже буде незаперечний доказ.

Слівінська хотіла сказати, що таку річ не легко знайти. Можна не знайти навіть ніколи. Однак відмовилася заходити в непотрібну суперечку: Зайончковського не переконаєш. Навіщо наражатись на скандал із начальником?

— Пістолет, напевно, знайдемо в машині, — віддався мріям майор, — такий бандит кроку не зробить без пукавки. Потрібно тільки вміло його взяти, аби не скористався нею.

Затримання Ковалевського було розіграно дуже спритно. Відразу ж після розмови Зайончковського зі Слівінською в Забєгові з’явилась автомашина складу «Сполем», а при виїзді з міста її спинив патруль автоінспекції.

— Попрошу документи, — сказав лейтенант Анджей Стефанський.

Ковалевський подав права, посвідчення та путівку.

— Документи в порядку, — кивнув лейтенант. — А тепер вилізьте з кабіни. Перевіримо світло й гальма.

Водій не виліз, лише пересів на праве сидіння. Лейтенант Стефанський зайняв його місце. Перевірив контакти.

— І це в порядку.

— У мене завжди все в порядку, — озвався Ковалевський.

Лейтенант завів мотор і рушив. Натиснув педаль гальм і нахмурився:

— Слабенько...

— Та що ви кажете, лейтенанте, машина одразу ж зупинилась!

— Не так-то й відразу. Якби котилася з гори й треба було раптово загальмувати, вже налетіли б на іншу машину або опинилися б у рові.

— Гальма в порядку, — боронився Ковалевський.

— Поїдемо в комендатуру й там перевіримо. На діагностичних апаратах. Це займе щонайбільше десять хвилин. Я вважаю, що з такими гальмами не можна їхати далі.

— Ну, гаразд, їдьмо до комендатури. — Водій не боявся за стан своєї машини. — Можете перевіряти, що хочете.

Під’їхали до комендатури міліції.

— Пройдімо нагору, — запропонував Стефанський. — Я мушу виписати розпорядження.

Коли Ковалевський увійшов до приймальні, де звичайно господарювала панна Зося, двоє міліціонерів швидко і вправно обшукали ошелешеного водія.

— Зброї при собі не має, — констатував один з них.

— Що ви! — жахнувся Ковалевський.

— Пройдіть далі, — вказав Стефанський на двері кабінету Зайончковського. Там уже чекали майор, Слівінська й Зося з друкарською машинкою.

— Сідайте, — вказав майор на крісло перед столом.

— У чому справа, пане начальник? Так на мене налетіли, ніби я якийсь бандит. Що це означає?

— Хочемо з вами поговорити. Ведіть протокол, — звернувся майор до Зосі. — Ім’я, прізвище, місце мешкання, ім’я батька, сімейний стан, — сипались стереотипні запитання.

Ковалевський відповідав на них спокійно.

— Чи притягались до кримінальної відповідальності?

— Але ж ви, пане майор, знаєте про це. Коли, нарешті, дасте мені спокій? Був молодий, дурний. Дав себе підмовити. Своє відсидів, але ви й далі маєте мене за бандита. Думаєте, я не бачив, як у Познані, а пізніше в Нисі, стежили за кожним моїм кроком? Навіть недавно, коли побилися двоє головорізів, то міліція відразу ж приїхала на базу й поцікавилася, що того дня робив Ковалевський.

— Заспокойтесь і відповідайте на мої запитання.

— Був судимий, — зі злістю видихнув водій, — п’ятнадцять років по статті 225 карного кодексу.

— Добре орієнтуєтесь.

— Бо ж постійно маю з вами справу... — скривився Ковалевський.

— Що робили вдень 24 червня цього року?

— Хіба я пам’ятаю? Певно, кудись возив товар. Перевірте на оптовому складі.

— Перевірили. Привезли до Забєгова борошно, макарони та консерви. До Ниси повернулися лише пізно ввечері.

Водій замислився.

— Все правильно, — відповів він за мить. — Добрих чотири години ремонтував машину — розкапризувалася відразу ж після виїзду з міста. Ледве дотяг до найближчого паркінгу.

— Коли машина була на стоянці, вас там ніхто не бачив.

— Мусив був повернутися до Забєгова — відмовила інжекторна помпа, а запасної в машині не мав. Хоча й у Забєгові також не купив. Довелось ремонтувати.

— Хто вам це робив?

— М’єтковський.

— Власник майстерні каже, що, поки лагодив помпу, вас поряд не було.

— Інжекторні помпи взагалі ніхто не хоче ремонтувати, їх просто міняють. М’єтковський лише по знайомству згодився її відремонтувати. Я знав, що робота займе в нього добрих три години, тож пішов у кіно.

— Який фільм дивилися?

— «Друге обличчя хрещеного батька».

— Повернулися до майстерні, коли вже смеркло?

— Фільм закінчився після дев’ятої. Тоді я ще зайшов на вокзал перекусити. А що, хіба не можна?

— Чи не зустріли ви в кіно чи на вокзалі когось знайомого?

— Не пригадую. Та що ви мене так допитуєте, наче я когось убив?

— Колись із вами вже було таке.

— Я вам казав, що був молодий і дурний. Своє відсидів. Чого ви ще чіпляєтесь?

— Ми не чіпляємось, але саме того дня, в той самий час, коли ви ремонтували помпу і раптом запалали любов’ю до кіно, вбито Вінцентія Адам’яка.

Ковалевський розсміявся:

— Ви з глузду з’їхали. Навіщо мені було вбивати того негідника? Я його взагалі не знав.

— Однак називаєте його негідником. Дивно.

— Про нього всі так кажуть. Навіть міліціонери, які знайшли його над річкою.

— І про це знаєте?

— А чому ж? Газети писали, ціле місто аж трусило від того злочину.

— Ви мали з Адам’яком якийсь конфлікт?

— Не мав я з ним ніякого конфлікту. Колись, правда, якесь падло хотіло украсти з моєї машини пляшку, а може, й цілий ящик горілки. Я впіймав вошивця, коли той залазив на машину. Діставши у вухо, втік. Лише пізніше хтось мені сказав, що то був Адам’як.

— Марію Боженцьку знали?

— Ні.

— Владислава Червономєйського?

— Також ні.

— Адама Делькота?

Ковалевський знову почав сміятися.

— Що вам стрельнуло в голову? Ви думаєте, що я — це той «алфавітний убивця»? Киньте цю думку.

— А ви, Ковалевський, перестаньте нас дурити.

— А я не дурю.

— Другого серпня ви були в Забєгові.

— Може, й був. Вам ліпше знати.

— Знаємо. Привозили до кооперації товар і поїхали звідти після дванадцятої. Так записано у вашій путівці.

— Може бути.

— Дивний збіг обставин — того ж дня вбито Владислава Червономєйського.