Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

— Невже?

— Можу присягнути.

— Краще не треба. Станіслава Тополевського також не знаєте?

— Цього мерзотника знав. Адже вам відомо, що саме він підбив мене тоді у Вроцлаві. А потім виказав міліції. Але це було 28 років тому.

— Довго ви чекали нагоди помститись. Нарешті дочекалися.

— Не розумію...

— Послухайте, Ковалевський, не робіть із нас дурників, адже ми все знаємо. Бувши вами, я про все чесно зізнався б. Суд завжди це враховує як пом’якшуючі обставини. Я ж знаю. Через ту людину ви мучились не лише чотирнадцять років у тюрмі але й після виходу на волю. А ті, інші... — Майор урвав на півслові, аби не сказати зайвого. — Направду, мені шкода вас. Рятуйте власну голову.

— Про що ви кажете?

— Не будете ж ви мені в очі заперечувати, ніби не знаєте, про що мова?

— Що я повинен знати? Не грайтеся, пане майоре, зі мною в піжмурки.

— Ви не знали, що Станіслав Тополевський — той же Червономєйський?

На виду Ковалевського відбилось неабияке здивування. Проте за хвилю він зрозумів, у яке становище потрапив. Смагляве обличчя почало бліднути. Чоло зросили краплини поту.

— Усім, що може бути найсвятішого, життям своїх дітей присягаю, що не знав.

— У цьому кабінеті присягалося стільки людей! І... обманювали.

— Кажу щиру правду: я його не вбивав. Але якби знав, що це він, не міг би за себе ручитись. Він заслужив десятикратної смерті. А як же так сталося, що спокійнісінько тут жив і міліція його не піймала?

— Двадцятилітній строк давності... Йому вже ніщо не загрожувало. Лише після того, як минуло двадцять літ, він повернувся з-за кордону.

— Я його не вбивав. — Голос водія знову став урівноваженим. Цей чоловік мав сталеві нерви. Якщо й прикидався, то був геніальним актором.

Зайончковський витяг із шухляди паку фотографій, на яких були зображені сцени в теплиці. На кількох знімках лишилось обличчя садівника, і тільки на одному — голова великим планом. Ковалевський спокійно розглядав знімки.

— Так, — ствердно мовив, — це Станіслав Тополевський. Щоправда, за ці двадцять вісім літ він дуже змінивсь: облисів, скроні посивіли. Тоді був кучерявим темним шатеном. За це на «Шабер-плаці» його прозивали були «каракулем». На знімку очі трохи позападали, а обличчя видовжилось. Знав, що за хвилину помре. Так йому й треба. За тих Ротвальдів і за нас обох. Він сильно змінився, на вулиці я його напевно не впізнав би. В мене погана зорова пам’ять.

Спокійно згрібши розкладені на письмовому столі фотографії, Ковалевський повернув їх офіцерові.

— Так падлюці й треба. — повторив він при цьому, — але це справа не моїх рук.

— Чи позичали ви гроші в Марії Боженцької?

— Слухайте, — чітко відкарбував кожне слово Ковалевський,— ніякої Марії Боженцької я не знаю. Не буду приховувати: відомо — жінку з таким прізвищем убито в Забєгові, отже я про неї чув, але нічого спільного з тим злочинцем не маю.

— Де ви були 18 липня?

— Не пам’ятаю. Перевірте по дорожній путівці.

— На ній немає жодної помітки.

— A-а, я вже пригадав. У мене тоді був вихідний. Я їздив до Отмухова на риболовлю. Сторож добре мене знає. Тоді він мені дав човна.

— Ви вночі рибу не ловили.

— Зрозуміло, що не ловив.

— Боженцьку вбито після десятої вечора. У вас було досить часу, аби, повертаючись із Отмухова, заїхати до нашого міста і вбити ту жінку.

— Навіщо? Я ж не придурок, аби вбивати незнайомих ні в чому не винних людей. Я взагалі нікого не вбивав. Навіть тоді, у Вроцлаві. Вам, пане майор, про це достеменно відомо. Суд зняв з нас обвинувачення в убивстві. Нас засудили лише за сприяння злочинові. Убив Тополевський.

— Що ви знаєте про місто Страсбург?

— Воно розташоване над Рейном. Тудою (коли я ще працював на закордонних лініях у Державтотрансі) ми завжди їздили до Франції. Траплялося, що брали в Страсбурзі вантажі.

— Вам доводилося бувати і в Ліоні?

— Це дорогою до Марселя. В Ліоні ми не раз брали шовкові тканини.

— Де ви вперше зустріли Червономєйського? У Страсбурзі чи в Ліоні? І якого року?

— Я його взагалі не зустрічав. Навіть тут, у Забєгові.

Допит затягався. На кожне запитання Влодзімєж Ковалевський відповідав швидко, без вагання, стисло й докладно. Не дався втягти себе в жодну пастку. Категорично заперечував причетність до тутешніх убивств.

Міліціонери уважно обшукали всю машину, але не виявили там нічого цікавого. З Ниси повідомили, що обшук у будинку водія також не дав жодних наслідків. Пістолета, на який розраховував майор Зайончковський, так і не знайшли.

— Звідки ви знали Адама Делькота?

— Я його взагалі не знав.

— Може, скажете, що й не чули про нього?

— Чути — чув. Його хтось застрелив на колії.

— Що ви робили того дня й тієї ночі?

— Коли?

— Не вдавайте, ніби не знаєте. П’ятнадцятого серпня.

— Відпочивав у Закопаному. З 14 до 18 серпня. Перебував у відпустці. Жив у санаторії «Скальниця», на вулиці «15 грудня». Мабуть іще збереглася й путівка... Ковалевський поліз до кишені, вийняв гаман і справді видобув звідти папірчину; поклавши її на столі перед майором Зайончковським, він усміхнувся: — Це можна дуже легко перевірити. Я вам знайду п’ятдесят свідків. У Закопане приїхав 14-го, саме в обідню пору. В кімнаті зі мною жило ще двоє. Я навіть записав їхні прізвища й адреси, бо ми фотографували один одного і обіцяли обмінятися знімками.

— Перевіримо, — кивнув головою Зайончковський, і на цьому допит закінчився.

Ковалевського провели вниз.

— Ну, що скажете? — запитав Слівінську начальник.

— Посковзнулися ми, — коротко відповіла вона.

— Маєте рацію. Я трохи поспішив із його затриманням. Треба було підготуватися ретельніше. А так — вислизнув з рук. Але перестане бути таким слизьким, як трохи посидить. Дотепно придумав з тим Закопаним, та це йому не допоможе. Делькота вбито після першої ночі. Досить було о дев’ятій вийти з пансіонату й ніби задля розваги поїхати до Забєгова. Для доброго водія на порожньому шосе — це дві години, не більше.

— Старим «трабантом» Ковалевського?

— «Трабант» — машина добра. Без напруження дає сто кілометрів за годину. О третій ночі можна вже лежати в