Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Скажи ще хоч одне криве слово...

— Хоч два! Хоч десять! Скажу й покажу! Чого стоїте?! — Шимчиха глянула на своїх. — До біса все! Гуртом навались! Геть ворота! Харитоне!

Від гурту вже відділився Чобіт, без якого тут вода не святилася. Підважив сокиру в руці, перехопив зручно. Пелагія ступила вбік, даючи дорогу. Чобіт примірився до ланцюга, на якому тримався великий висячий замок.

— Не чіпай! Грабки забери!

Відставний солдат замахнувся.

Удар.

Брязкіт.

— Геть звідти, кажу! Стрілятиму, погань!

Ще один удар.

— Не стійте! Хапайте відьму! Навались!

Тілом Чечеля пробігли мурашки. Він раптом відчув на собі справді гіпнотичний, магічний вплив різкого голосу Пелагії Шимченко. Зрозумів, чому її слухають та за нею йдуть. Та найгірше, найстрашніше — йому самому враз захотілося піддатися загальному азарту. Бо на очах, за кілька десятків кроків від нього, закручувалося страшне дійство, фінал якого стане поганим для нього, людини тут випадкової. Але ті, хто все це почав, зовсім не боялися наслідків.

Люди вірили крикливиці.

Їх захищав її голос.

Чечель ураз теж захотів їй повірити.

— А хріна! — процідив, знову озирнувся.

Олесі на ґанку не було.

Втекла, заховалася в дім. Мудро зробила — та налякана челядь, не зважаючи на крики Писаренка, дружно пожбурила свою зброю під ноги й сипонула в різні боки, мов зграйка сполоханих горобців. Хтось плювався, інші хрестилися на ходу, і нікого не хвилювало, що буде в маєтку дуже скоро.

— Назад! — вигукнув Платон і закашлявся.

Ланцюг розлетівся від четвертого удару.

Нападники, штовхаючись, наввипередки кинулися в двір.

Так вода стрімко виходить із берегів під час повені.

— Стріляю! — попередив Писаренко, не сходячи з місця.

Чечель не попереджав: підняв руку з револьвером догори, натиснув спуск.

Гахнуло.

Якщо постріл зупинив накручений, знавіснілий натовп, то хіба на яку хвилину. Шимчиха каркала і шкварчала за чоловічими спинами, до неї додалося ще кілька лютих жіночих голосів, вони справляли ефект батога. Перший ряд нападників націлив вістря на двох — єдиних — захисників маєтку. Сава все ж перестав геройствувати дурно, почав відступ, рухаючись до будинку. Платон задкував за ним, тепер уже пославши кулю над головами нападників. Та вони не спинилися, навпаки — піддалися азарту, бо напевне чекали на опір, навіть хотіли його.

Заскочивши на ґанок, Писаренко скинув рушницю.

Притулив приклад до плеча.

Бахнув з обох стволів, теж над головами, та все ж цілився — мисливський шрот збив картуза з голови мавпоподібного Гриця.

— Далі валю прицільно! — попередив Чечель.

Сава переламав рушницю, викидаючи порожні гільзи й закладаючи нові набої.

Але враз нападники завмерли.

Дружно, немов за командою, вклякнули, приросли до землі.

Хижі гостряки вил та дерев’яних кілків поволі опускалися.

Десятки очей прикипіли до того місця, де стояли, готові тримати останній рубіж, Платон і Сава. Та дивилися не на них. Щось інше привернуло увагу, і Чечель повернувся першим, відчувши когось за спиною.

Олеся.

Вона вийшла з дверей боса, в самій білій полотняній сорочці.

Розплетені коси лежали на плечах, та не складені, не зачесані — сплутані, мов жмуток річкових водоростей.

Очі палали.

— Ну? — тихо запитала, та враз піднесла голос: — Ну? Ви хотіли відьму? Ви по відьму прийшли? До відьми? Я тут! Хто! Хто підійде перший?!

Не ясно, що Платона лякало більше. Збуджений, шалений натовп, готовий розтерзати всякого, хто заважає, — чи Олеся. Прекрасна й водночас небезпечна, з вигляду божевільна, так само здатна багато на що.

— Панночко... — Прикажчик спробував узяти її за лікоть, та вона вдарила по руці.

— Геть від мене! Всі геть! Чи, може, бажаєте пізнати гнів справжньої відьми? По це прийшли! Хто хоче? Ти?

Указівний палець націлився на Гриця.

— Свят-свят-свят! — Він широко перехрестився. — Отче наш, сущий на небесах, хай святиться ім’я Твоє, хай прийде...

— ВІДЬМА! — перервав молитву несамовитий жіночий вереск.

Його миттю підхопили, і натовп, який щойно налякав усіх довкола, сам перетворився на один великий клубок переляку. Задні відступали, передні тиснули на них, намагаючись не дивитися на Олесю. Вона ж, сильно кульгаючи, посунула на селян, виставивши вперед руки. Це прискорило втечу — не змовляючись, незвані гості кинулися назад, до возів. Хтось кидав на ходу зброю, та більшість не випускала, явно намірившись уже не нападати, а захищатися.

Шимчиха не намагалася стримати своє військо.

Вона немов зникла, розчинилася в сірих щільних сутінках.

І щойно вози почали розвертатися, аби кинутись навтікача, Олеся опустила руки.

Поточилася.

Якби Сава не відкинув рушницю й не підхопив вчасно — впала б навзнак.

Розділ 14

Шукайте серед своїх

Прикажчик бушував, і Чечелю враз здалося — силою гніву Писаренко зробить те, чого не змогли сільські погромники: розвалить маєток дощенту. Він не соромився притихлої в кріслі панночки, виразів не добирав, тупав ногами й хтозна-кому погрожував величезними кулаками. Платон не втручався, даючи обуреному боягузтвом челяді Саві вилити гнів.

Тим часом сьорбав варенуху. Її внесла покоївка — схожа на мишу дівчина, що відгукувалася, як уже знав Чечель, на Павлу, і ніхто не давав на те спеціального розпорядження. Принаймні, так йому здалося: після всього про зрадливу, налякану прислугу ніби забули.

...Писаренко на руках заніс зомлілу Олесю до спальні, вклав на ліжко й залишив, причинивши двері. Тим часом Чечель на правах озброєного захисника панночки взяв на себе труд зібрати тих, хто втік недалеко й заховався, та наказав лагодити ворота і наводити всюди лад. Поки керував, Олеся отямилася й вийшла до зали, вдягнувши лише важкий гаптований халат. Розкуйовджене волосся стягнула стрічкою ззаду, аби не розсипалося. Виглядала виснаженою, але на щоки повернувся рум’янець. Очі вже не палали, проте й не згаснули — зухвалий вогник жеврів.

— Пранці[37] б їх поїли! — Побажання прозвучало щиро.

Олеся, почувши це слово, скривилася від огиди, здригнулася, та промовчала.

— Прокляну! — не вгавав Сава. — У церкві прокляну кожного!

— Мене скорше проклянуть, — тихо мовила Олеся. — Як ще не прокляли. Хіба не чув, у Соколівці отець Василь уже налаштував людей так, як треба.

— Перше, що зроблю, — піду завтра до церкви й