Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха
Досить.
Нікуди Микита не дінеться з рідного дому. Тим більше весілля скоро, треба шануватися. Нагуляється — все одно прибіжить. Платон не придумав, чого хоче від цього баламута. Швидше може спливти якась причетність до сільського кошмару Шимчихи та її законного, як кажуть, чоловіка Харитона, ніж панського нащадка. Хіба він зовсім здурів від безкарності й благословив потраву батьківської худоби, плюючи тим самим у криницю свого безбідного майбутнього у вигідному шлюбі.
Тож при нагоді Чечель подякував за обід, розшаркався перед Недільським, умостився на бричку й неквапом поїхав назад. Уже на півдороги дещо згадав, лунко ляснув долонею по лобі, навіть натягнув віжки, намірившись повертатися. Бо за теревенями, під час яких настрій Недільського мінявся, прогулянкою між корівників, обідньою балаканиною ні про що забулося, звідки купі тутешнього люду раптом стало відомо про обставини народження Олесі.
З’явилася на світ у понеділок.
Годована грудьми до двох років.
Межова дитина.
Усе це дає підставу для підозр у схильності до відьомства, про які говорять народні прикмети й сільські забобони. Платон за короткий час наслухався і набачився стільки, що готовий був визнати: так, усе — мракобісся, дурня, дрімучий праліс. Проте згадані ознаки все ж дають злим язикам поживу й підставу розносити селом брехню. У яку сільські люди вірять і вірити будуть, бо нема на те ради, їх не зміниш.
Запитання, яке поки без відповіді: хто все це розносить.
Гаразд, припустімо, відповідь на поверхні — Палажка Шимченко.
Тоді наступне запитання, і відповідь знайти складніше: звідки вона, не місцева, яка з’явилася в Маньківці лише кілька років тому, дізналася про аж такі, без перебільшення, інтимні подробиці.
Розказали.
Так. Але — хто? З якою метою?
У голові макітрилося, і Чечель вирішив записати це в загадки. Утім, чуйка підказувала: крикливиця Шимчиха в цій дивній історії ключова фігура. А знайдені відповіді пояснять, хто заївся на Олесю. Потім прийде розуміння — чому. Поки Пелагія Шимченко лишається головною і єдиною підозрюваною. Має вдачу змушувати слухати себе, веде за собою, робить чорні справи.
Зостається безкарною.
— Ось вам, шановні добродії, ще одне «чому».
Чечель здригнувся, почувши себе й зрозумівши — раптом промовив це вголос.
— Досить уже говорити самому до себе, — буркнув, смикнув віжки, рушив далі.
До Соколівки дістався, коли сонце поволі прощалося. Воно ще не заходило, та все одно о цій порі вже накочувалося відчуття близького вечора. Навіть повітря ставало інакшим, і серед природи Чечель відчував це особливо гостро. Наближенню липневих сутінок передувала тиша, яку, здається, саме у цей час можна відчути на дотик. Вона колисала, і Платон не опирався. Передав бричку Писаренку, вислухав від прикажчика короткий звіт — коваль колесо полагодив, зрозумів це як наполегливу пропозицію забиратися геть, та взнаки не дав. Вдячно пообіцяв розрахуватися, дізнався — панночка далі погано чується й не виходить зі спальні, попросив побажати від себе швидше позбавитися недуг.
По тому подався до флігеля.
Уже знайомий чорний кіт розлігся на порозі біля дверей. Підвівся й вигнув спину, тільки коли Чечель наблизився на три кроки. Махнув хвостом, навіть не зиркнув у його бік — пружно зістрибнув на траву, зник у садку, як уранці.
На ліжко Чечель ліг, як був, в одязі. Скинув лише взуття, потягнувся, не опирався дрімоті — пірнув у неї.
Думав полежати з годинку.
Коли почув гармидер надворі й розплющив очі, за вікном уже сіріло.
Зо три години проспав, не менше. Ось воно, свіже повітря.
Але гармидер — нове для нього. Він порушував уяву про тихе розмірене сільське життя, розбавлене хіба ось такими дивними історіями про навчених відьом, що напускають моровицю на худобу кривдників. Щось відбувалося, і Чечель мусив знати — що.
Звівся на ноги.
Провів долонею по черепу, який за ці кілька днів уже не був таким гладеньким, поволі заростав.
Взувся.
Ступив до дверей, прочинив їх.
Ось що значить — розслабився, не прокинувся остаточно. Мусив вловити рух назовні ще раніше, за трошки до того, як став на порозі флігеля. Бо просто перед ним виросла велетенська постать Сави Писаренка, на обличчі — уже знайомий гнівний вираз. І не бачений раніше домішок не переляку, ні — тривоги й бентеги.
— Чухай звідси! — гаркнув прикажчик. — Геть від гріха!
— Ти чого?
— Геть, кажу! Ти чужий, не хочу потім вигрібати за тебе!
— Що таке? Саво... Гнатовичу, що сталося?
— Прискакав пастушок із Маньківки. Не каже, хто послав. Ледь дихає. Сюди йдуть убивати панночку.
Рештки сну випарувалися.
— Хто? — Відповідь уже знав.
— Сьогодні здохло п’ять волів. Шимчиха зібрала людей. Мужики, баби. Скоро будуть тут.
— Нікуди я не піду!
— Гляди. Твоє діло. — Чи Платонові здалося, чи Писаренків голос трохи потеплішав.
— Стій тут. Я зараз.
Треба взяти револьвер під подушкою.
Вони з’явилися з ранніх сутінків.
Поки в маєтку метушилися, зник нишком хлопчина, який приніс лиху звістку. Чечель зав’язав собі подумки ще один вузлик-запитання, та зараз шукати відповіді зі зрозумілих причин не було коли. Челядь не звертала на нього уваги, і Платон знайшов для себе єдине місце серед цієї бучі.
Піднявся на ґанок і став поруч із Олесею.
Чечель побачив її вперше після ранкового купання. Шкрябнуло всередині — що як відданий Писаренко не стримався, повідав хазяйці про його ганебну поведінку? Але хай навіть так: це нічого не міняло ані для Платона, ані для молодої жінки. Олеся завмерла, ставши прямо, розправивши плечі і схрестивши руки на грудях. Вбрала строгу синю спідницю, парадну сорочку, вишиту білим по білому, червоні чобітки з гострими носами. Косу склала віночком, і виглядало — господиня вирішила вийти до ворогів, озброєна тим, чим наділила природа: дівочою красою, помноженою на шляхетність роду.
Чи Платонові здалося — чи Олеся Соколовська налаштувала себе у такому вигляді зустріти смерть.
Прогнавши лихі думки й труснувши головою, Чечель легенько торкнувся її плеча.
— Усе буде добре.
— Ні. — Олеся говорила, не дивлячись на нього. — Вже не буде. Ніколи.
— Я поруч.
Це вирвалося само собою. Чечель одразу ж пошкодував, адже вона не мала жодної підстави
