Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Тобто? — стрепенувся Платон.
— Зрозуміла — вбиватимуть. Віддала Палажці гроші, які мала. Ще якісь намиста, від баби лишилися. Срібні.
— Здається, це грабіж серед білого дня. Люди знають, бачили?
— Люди, пане Чечель, потім розтягли все, що не забрала Палажка. Хата Юстини досі порожня. Нікого совість не замучила. Вважають, відьма за свої діяння заплатила заслужено.
Нарешті почало розвиднюватися.
— І це не єдиний випадок, — не питав, сказав упевнено Платон.
— У Соколівці — єдиний. Та раніше Шимчиха так вигнала ще двох відьом із довколишніх сіл. І щоразу люди вірили їй безмежно й брали участь у розправах.
— Привід?.
— Хтось хворів чи помирав без видимої причини.
— Поживитися завжди було чим?
— Ох, мосьпане, — зітхнув Недільський. — Не дай вам Бог побачити на власні очі горе одних... і праведний гнів інших. Тих, хто шукає винних у всіх бідах, керуючись далекими від раціо мотивами.
— Я проходив таке, Левку Дмитровичу. Два роки мене теж називали кимось, подібним до відьмака. Почали полювання й вигнали геть з дому. Тепер я не можу повернутися і не маю даху ніде.
— А ми тут, у повіті, трохи начувані. — Економ закректав, підвівся, знову перетворившись на добродушного пишновусого дядька, яким Платон його й побачив при знайомстві. — Поговорили. Ласкаво просимо, покажу вам економію.
— Залюбки, — збрехав Чечель. — Тільки я б охочіше глянув на Харитона Чобота. Навідався б до Шимчихи. Ну, і дочекався Микити.
Розділ 13
Рушниця й револьвер
Полтавська губернія, Василівський повіт,
маєток Соколовських
з усього задуманого вдалося хіба пообідати.На третю добу спілкування з полтавцями Платон відкрив для себе істину, яка раніше проходила повз нього. За два роки кочового життя доводилося мешкати в різних місцях: від дорогих готелів до кімнат із блощицями в дешевих трактирах. Спав у заможних маєтках і на порошних горищах, де в сіні сновигали малесенькі миші. Знайомився й спілкувався з десятками, як не сотнями людей, залагоджував у приватний спосіб безліч делікатних справ. Але ніколи й ніде його так наполегливо не намагалися нагодувати.
У розведенні худоби Чечель нічого не розумів і, сказати чесно, не хотів. Тож єдине, що могло зацікавити в економії, — звідки і в який спосіб отрута могла потрапити в шлунки корів, биків та волів. Після розповіді Недільського не мав жодного сумніву в природності моровиці. Тобто ніяких чарів, жодного відьомства, жодного магічного ритуалу. Худобу щоразу виганяли на пасовисько зранку, і ніхто з робітників нічого підозрілого не помічав. Під вечір, а мовою поліцейських — за десять-дванадцять годин декілька голів падало й помирало в агонії. Пастухи, свідки моторошного видовища, у цей час були в полі, тож зібрати їх та опитати не було змоги. Їхати на пасовисько й провадити допит там Чечель не бачив сенсу. Лишився при своїй думці: ніхто з них до моровиці не причетний, адже це означало б змову проти хазяїна і кругову поруку. Користь від оглядин економії все ж була. Платон переконався — тут нема кому й за що так ненавидіти пана, аби тишком нищити його майно.
Якщо кого й ненавиділи, то Олесю Соколовську.
Інакше б на неї не вказували.
Тим часом Харитон Чобіт знайшовся на службі. Похмурий неговіркий чоловік із низьким чолом та густими бровами нагадував статурою старе вузлувате дерево. Недільський не міг своїм наказом змусити робітника відповідати людині, яка для самого економа не мала жодного офіційного повноваження. Чечель, своєю чергою, так і не придумав, про що треба розпитати Харитона. Адже його роль зводилася до цілком зрозумілого й навіть мудрого рішення закопати здохлих тварин, аби в такий спосіб призупинити заразу. Чому заразу, звідки знає про неї, Чобіт пояснювати не збирався. Але всім, хто їх зацікавлено слухав, у тому числі Недільському і навіть, чого вже гріха таїти, самому Платонові, було зрозуміло: зараза — вона і є зараза, селянам нічого спеціального тлумачити з такого приводу не слід.
— Якщо біля Шимчихи прижився такий суб’єкт, вони обоє рябоє, — зітхнув Чечель, коли вони нарешті поїхали назад до маєтку. — Може, справнику щось і скаже. Мені — зась. Дулю скрутить чи дупу покаже, коли вже зовсім набридну.
— А кажете, Платоне Яковичу, що нічого про сільські звичаї не знаєте, — реготнув Недільський.
— Хіба з «Кайдашевої сім’ї».
— Там письменник пожалів і читачів, і героїв. Селяни можуть бути привітними — і тоді хоч до ран прикладай. Але можуть бути й жорстокими, що частіше. Причому, мосьпане, найгірше на селах живуть із сусідами, знаєте-о. І моя порада: ніколи не чіпайте навіть випадково сільську бабу. Не дівчину, не молодицю — бабу.
— Шимчиха — баба?
— За віком не годиться, якщо вважати, що баба — це стара жінка. За натурою — цілком відповідає. Коли вже ви при тому, вам рано чи пізно доведеться побачити нашу Палажку. Різницю зрозумієте. Тепер — до столу. Даруйте, у нас тут усе просто, по-сільському...
Протести не приймалися, бо в маєтку вже накрили обід.
Чечель під неодмінну чарку міцної й чистої, наче джерельна вода, домашньої горілки з’їв полумисок крупнику. Другою стравою була душенина з вареною картоплею, під неї пішло ще дві чарки. Вареники з сиром були зайвими, та Платон під тиском усе ж увіпхнув у себе три, розміром із його кулак кожен. Недільський наполіг, аби на десерт гість скуштував особливого домашнього лікеру, і Чечель за трапезою не помітив, як сонце давно перевалило за полудень.
Випиваючи й базікаючи з господарем на віддалені від моровиці теми, переважно на літературні, дуже близькі економові, Платон обрав тактику підтримання розмови, а не активної в ній участі. Потай маючи надію: що довше лишається в маєтку, то ймовірніша поява Микити Недільського, з якого все й почалося. Та марно. Недільський чим далі вів, тим дужче
