Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— Я не пам’ятаю інших імен. Це важливо?

Я не знаю. Її руки стискають мої плечі. Вона цілком могла б відірвати мене від землі.

— Смерть маленького хлопчика. Що ви хочете зробити?

Данія — ієрархічне суспільство. Вона знаходить помилку і скаржиться своєму начальникові. Її не слухають. Вона скаржиться до правління. Її не слухають. Але вище правління є Господь Бог. До нього вона і звертається з молитвою. Тепер вона хоче, щоб я виявилася одним з посланих ним співробітників.

— Те судно. Воно повернулося з тим вантажем, по який відправилося?

Вона хитає головою:

— Це важко сказати. Після аварії ті, що залишилися живими, разом з устаткуванням були перевезені літаком у Готхоп, а звідти в Данію. Це я точно знаю, бо бухгалтерія оплачувала перевезення вантажу та авіаквитки.

Вона проводжає мене аж до ліфта. Раптом я відчуваю приплив ніжності до неї. Щось подібне до материнського почуття, хоча вона вдвічі старша за мене і втричі сильніша.

Приїжджає ліфт.

— Хай вам не сняться погані сни через вашу чесність, — кажу я.

— Я стала дуже старою, щоб шкодувати про що-небудь.

І я їду вниз. Проходячи через ворота, я дещо згадую. Коли я кличу її через посріблену мушлю, вона відповідає так, ніби стояла й чекала на цей дзвінок.

— Фрекен Любінґ.

Ніколи й на думку не могло б спасти назвати її на ім’я.

— Фінансовий директор. Хто він?

— Він виходить на пенсію наступного року. У нього своя власна адвокатська контора. Його звуть Девід Вінґ. Контора називається «Хаммер і Вінґ». Вона міститься десь на Естерґаде.

Я дякую їй.

— Бережи вас Господь, — каже вона.

Такого ніколи ніхто мені раніше не говорив, хіба що в церкві. Можливо, я раніше менше цього потребувала.

— У мене був з-знайомий, який працював прибиральником на автоматичній телефонній станції на Нерреґаде.

Ми сидимо у вітальні механіка.

— Він розповідав, що вони просто, телефонують і кажуть, що у них є судове розпорядження. І тоді на реле вішають рознімач, і, сидячи в Поліцейському управлінні, можна через телефонну мережу прослуховувати всі дзвінки за певним номером і з нього.

— Мені ніколи не подобалися телефони.

У нього в руках широкий червоний скотч, на столі лежать маленькі ножиці. Він відрізає довгу смужку й міцно приклеює нею телефонну трубку.

— У себе вгорі зроби те саме. З цієї миті щоразу, коли ти комусь дзвониш, і щоразу, коли хтось дзвонить тобі, ти повинна будеш с-спочатку зняти стрічку. Це нагадуватиме тобі, що десь на лінії у тебе можуть бути слухачі. Про телефони завжди забуваєш, що вони можуть бути і не особистими. Стрічка нагадуватиме тобі про те, що треба бути обережною. Якщо ти, наприклад, захочеш освідчитися комусь у коханні.

Якщо я і захочу комусь освідчитися в коханні, я вже в усякому разі не робитиму цього по телефону. Але я нічого не кажу.

Я нічого про нього не знаю. За останні десять днів мені вдалося побачити окремі фрагменти його минулого. Вони не відповідають один одному. Звідки, наприклад, він знає, як прослуховують телефони?

Чай, який він нам робить, це ще одна часточка, що викликає у мене подив, але я не хочу про неї питати.

Він кип’ятить молоко зі свіжим імбиром, чвертю палички ванілі й такими темними і дрібними листочками чаю, що вони схожі на чорний пил. Він проціджує його через ситечко і кладе нам обом у чай тростинний цукор. У чаї є щось ейфорично збудливе і водночас тривне. У нього такий смак, який, за моїми уявленнями, має бути у Сходу.

Я розповідаю йому про мої відвідини Ельзи Любінґ. Він знає тепер усе, що знаю я. За винятком деяких деталей, таких як, наприклад, коробка з-під Ісайїних сигар та її вміст, де серед іншого є плівка, на якій сміється людина.

— Хто, крім «Карлсберґа», фінансував експедицію дев’яносто першого року? Вона це знає? Хто вів перемови про судно?

Мені прикро, що я не запитала саме про це. Я тягнуся до телефонної трубки. Вона міцно приклеєна.

— Ось тому й п-потрібна стрічка, — каже він. — 3 телефоном завжди так: мине п’ять хвилин — і ти вже забув про це.

Ми разом ідемо до телефонної будки на площі. Його кроки в півтора раза більші від моїх. І все-таки йти поруч з ним зовсім неважко. Він іде точнісінько так само повільно, як і я.

Коли моя мати не повернулась додому, я вперше задумалася над тим, що будь-яка мить може стати останньою. Не можна, щоб ти йшов просто ради того, щоб переміститися з одного місця в інше. Під час кожної прогулянки треба йти так, немов це останнє, що в тебе залишилось.

Таку вимогу можна висунути самому собі як недосяжний ідеал. Потім треба нагадувати про нього щоразу, коли в чомусь халтуриш. У мене це трапляється по двісті п’ятдесят разів на день.

Вона відразу ж знімає слухавку. Мене дивує те, яка впевненість звучить у її голосі.

— Алло?

Я не називаюся.

— Ті чотириста п’ятдесят тисяч. Хто їх заплатив?

Вона ні про що не питає. Можливо, їй також відкрилося, що телефонна мережа може бути населена людьми. Вона мовчить, поринувши на хвильку в роздуми.

— «Геоінформ», — каже вона, подумавши. — Так називалася компанія. У них були два представники в Науковій комісії. Вони володіють пакетом акцій. П’ять відсотків, якщо я не помиляюся. Досить, щоб бути зареєстрованими в Комітеті з реєстрації промислових підприємств і компаній. Власник компанії — жінка.

Механік увійшов слідом за мною до телефонної будки. Це породжує в мене три думки. Перша — що він заповнює собою весь простір. Що, випроставшись, він міг би видавити дно і піти разом зі мною й телефонною будкою далі.

Друга — що його руки, притиснуті до скла переді мною, гладкі й чисті. Звиклі до роботи, але гладкі й чисті. Час від часу він працює в майстерні біля площі Тофтеґор. Як, сушу я собі голову, можна весь день возитися з мастилами і гайковими ключами і при цьому мати такі гладкі пальці?

І третя думка — мені вистачає чесності визнати, що стояти отак поруч з ним досить приємно. Я змушена зробити над собою зусилля, щоб не продовжити розмову тільки з цієї причини.

— Я подумала про одну річ, про яку ви питали. Про Берлін після війни. Був ще один співробітник. Тоді він не працював у нас. Він почав працювати пізніше. Не на кар’єрі, а тут, у Копенгагені. Медичним консультантом. Доктор Лоєн. Йоханнес Лоєн.