Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Механік відходить у куток і починає підмітати. Я вибираю те підвіконня, яке найближче до письмового столу.

Він дивиться у свої папери. Я витираю підвіконня ганчіркою. Вона залишає смугастий слід брудної води.

Незабаром він почне дивуватися.

— Так, приємно, коли зроблено по-справжньому гарне прибирання, — кажу я.

Він робить невдоволену гримасу, тепер уже трохи роздратований.

Поруч з підвіконням висить картина із зображенням вітрильного судна.

Я знімаю її зі стіни і ганчіркою стираю пил із зворотного боку.

— Яка чудова картинка, — кажу я. — Я, бачте, сама цікавлюся кораблями. Коли я повертаюся додому після довгого робочого дня, проведеного серед гумових рукавичок і дезінфікуючих засобів, я випростую ноги і гортаю гарну книгу про кораблі.

Тепер він міркує, чи я при своєму розумі.

— У кожного з нас є свої улюбленці. Мені найбільше подобаються кораблі, які плавали до Гренландії. А тут нагода — бачу ваше ім’я на красивій дощечці біля дверей і кажу собі: Боже мій, Смілло, — кажу я, — Вінґ! Цей ласкавий пан якось подарував одному з твоїх друзів на Різдво модель кораблика. Прекрасного корабля «Йоханнес Томсен». Маленькому гренландському хлопчикові.

Я чіпляю картину на місце. Вода не пішла їй на користь. За будь-яке прибирання треба платити. Я згадую Юліану, вкляклу перед ним у дверному отворі.

— Про що мені теж ніколи не набридає читати — то це про судна, зафрахтовані для гренландських експедицій.

Тепер він сидить абсолютно тихо. Лише віддзеркалення в скельцях окулярів слабо блищать.

— Узяти, наприклад, ті два судна, які були зафрахтовані в шістдесят шостому і дев’яносто першому роках. Для експедицій на Гела Альта.

Я підходжу до візка і викручую ганчірку.

— Я думаю, що тепер ви будете задоволені, — кажу я. — Нам треба йти. Робота не чекає.

Коли ми виходимо, нам через довгий ряд кімнат видно його кабінет. Він нерухомо сидить за письмовим столом.

Унизу сходів стоїть жінка середнього віку в білому халаті. Вона стоїть, із сумним виглядом поплескуючи свій пилосос, неначе вона розмовляла з ним про те, як же їм двом прожити в цьому величезному світі без візка з відрами.

Механік ставить візок перед нею. Він не в особливому захваті від того, що йому довелося взяти чужий інструмент. Він хоче сказати їй щось. Як ремісник ремісникові. Але йому не вдається нічого придумати.

— Ми з компанії, — кажу я. — Перевіряли вашу роботу. Ми дуже, дуже задоволені.

Я знаходжу в кишені одну з новеньких, хрустких стокронових Моріцових купюр і прилаштовую її на краю відра.

— Прийміть, будь ласка, цю додаткову винагороду. Такого чудового ранку. Купите булочку до кави.

Вона меланхолійно дивиться на мене.

— Я директор компанії, — каже вона. — У ній працюю лише я і четверо співробітників.

Ми якийсь час стоїмо і дивимося одна на одну.

— Ну то й що, — кажу я. — Адже навіть директори п’ють каву з булочками.

* * *

Ми сідаємо в машину і якийсь час сидимо, дивлячись на Конґенс Нюторв. Уже надто пізно, щоб снідати разом. Ми домовляємося зустрітися пізніше. Тепер, коли напруга спала, ми говоримо одне з одним як чужі. Коли я виходжу з машини, він опускає скло.

— Смілло, чи треба було це робити?

— Це було спонтанно, — кажу я. — І до того ж — ти коли-небудь полював?

— Трохи.

— Коли полюєш на полохливих тварин, на оленів наприклад, іноді спеціально даєш їм себе побачити. Встаєш і махаєш цівкою рушниці. У всіх живих істот страх межує з цікавістю. Тварина підходить ближче. Вона знає, що це небезпечно. Але вона повинна підійти й подивитися, що це там так рухається.

— І що ж ти робила, коли вона підходила зовсім близько?

— Нічого, — признаюся я. — Я ніколи не могла змусили себе вистрілити. Але раптом пощастить і поруч виявиться хтось, хто знає, що треба робити.

Я йду пішки по Кніппельсбро. Восьма година, день щойно почався. У мене виникає відчуття, що я зробила дуже велику справу, наприклад рознесла безліч газет по квартирах.

На мене чекає лист. Довгастий конверт з цупкого паперу ручної роботи. Це від мого батька. Двошаровий конверт, виготовлений Об’єднаною паперовою компанією, з його витисненими ініціалами. Його почерк має такий вигляд, ніби він спеціально ходив на курси, щоб виявити себе і в галузі каліграфії. Та він і справді ходив на курси. Це було, поки я жила з ним. Після двох вечорів на курсах він забув свій старий почерк. Але ще не вивчив нового. Протягом трьох місяців він писав як дитина. Я змушена була підробляти його підпис на тих рахунках, які він розсилав. Він боявся, що у пацієнтів станеться рецидив хвороби, коли вони побачать нерівний підпис великого лікаря.

З того часу його почерк став більш контрольований. Світ ним захоплюється. Мені ж він здається зарозумілим.

Але лист цілком люб’язний. Він складається з одного рядка на аркуші паперу з водяними знаками, який, як мені відомо, коштує п’ять крон за аркуш. І ще в конверті пачка фотокопій газетних вирізок на скріпці.

«Люба Смілло, — написано в листі. — Ось те, що є в архіві „Берлінґске Тідене“ про Доєна і Гренландію».

І ще аркуш.

«Повний список його наукових публікацій», — написано Моріцовим почерком. Список надруковано.

Унизу написано, що відомості взяті з чогось, що називається Index Medicus, й отримані через базу даних у Стокгольмі. Є статті чотирма іноземними мовами, одна з яких російська. Більша частина — англійською. У половині випадків мені незрозумілі навіть назви. Але Моріц написав на берегах короткі пояснення. Є статті про каліцтва під час аварій. Про токсикологію. Стаття, написана в співавторстві, про порушення засвоєння вітаміну В12 у шлунку як ускладнення після вогнепального поранення. Це статті 1943-го і 1950-х років. З 1960-х починаються статті про арктичну медицину. Трихіноз, обмороження.

Книга про епідемії грипу в районі Баренцового моря. Ціла низка коротких статей про паразитів. Кілька про використання рентгена. Він працював у багатьох галузях.

Схоже, що він кілька разів займався історичними дослідженнями. Є стаття про дослідження знайдених в данських болотах решток людей кам’яного віку. І три назви, які я позначаю хрестиком. У них мова йде про рентгенівські дослідження мумій. Одне дослідження проводилося в Берліні в 1970-ті роки в музеї Перґамон, мумій з гробниці Тутанхамона. Друга стаття про бальзамування в Малайзії і Таїланді в добуддистську епоху, вона опублікована музеєм у Сінгапурі. Третя присвячена гренландським муміям Квілакітсок.

Внизу на аркуші я пишу: «З вдячністю. Смілла», кладу його