Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— Про що ви думаєте? — питає вона.

Що мені їй відповісти? Мої думки в хаотичному стані.

— Я думаю, — кажу я, — що глетчер Баррен, судячи з усього, нездорове місце для відвідин.

Ми просиділи якийсь час мовчки, попиваючи чай з печивом і дивлячись у вікно на засніжений і буденний світ, що лежав біля наших ніг.

Та ще до того ж із смужкою сонячного світла, що перетинає Сольсортевай і футбольне поле біля школи Дуеваєн. Але я весь час усвідомлюю, що їй ще є що сказати.

— Таємний радник помер у 1964 році, — веде вона далі. — Усі кажуть, що разом з ним померла ціла епоха в данському фінансовому житті. У своєму заповіті він зажадав, щоб його «роллс-ройс» був затоплений у Північній Атлантиці. І щоб при цьому шведський актор Єста Екман на палубі судна читав монолог Гамлета.

Я бачу перед собою цю сцену. І думаю про те, що цей похорон можна було б вважати символом політичної смерті й відродження. Із старою, неприкрашеною колоніальною політикою в Гренландії було у цей момент покінчено. Щоб почати політику 1960-х — підготовку північних данців «до сприйняття тих самих прав, які мають решта данців».

— Товариство було реорганізоване. Для нас це означало появу нового начальника відділу і двох нових співробітниць у бухгалтерії. Але найбільші зміни торкнулися науково-дослідного відділу. Адже запаси кріоліту вичерпувались. Їм весь час доводилося розробляти нові методи видобування й обробки, оскільки якість руди ставала дедалі гіршою. Але всі ми знали, до чого йдеться. Іноді під час обіду в їдальні проносилася чутка про нове родовище. Це було як раптова лихоманка. Через кілька днів ця чутка завжди спростовувалась. Раніше в лабораторії було тільки п'ять співробітників. Тепер їх стало більше. У якийсь момент їх було двадцять. Раніше на тимчасову роботу набирали додатковий штат геологів. Це часто бували фіни. Але тепер створили постійну науково-дослідну групу. 1967-го створили Консультативну науково-дослідну комісію. Це робило буденну працю більш таємничою. Нам повідомляли зовсім небагато. Але комісія була створена для пошуку нових родовищ. Вона складалася з представників деяких великих підприємств та організацій, з якими співробітничало товариство. Шведський концерн з видобування алмазів, AT «Данські надра», Геологічний інститут, «Гренландські геологічні розвідування». Це утрудняло складання звіту. Робило його складнішим через велику кількість нових гонорарів, витрати на експедиції. І весь цей час переді мною стояло нез’ясоване питання про ті 115 000 крон.

Я замислююся про те, як же їй було, з таким гіпертрофованим відчуттям цифр і вірою в порядність, щодня працювати поруч з людиною, яку підозрюєш у тому, що вона приховала порушення.

Вона сама відповідає на це питання.

— Немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяв. Євангеліє від Марка, розділ четвертий, вірш двадцять другий.

Упевненість у вищій справедливості давала їй терпіння.

— 1977-го у нас з’явилися комп’ютери. Мені так і не вдалося зрозуміти їх. На моє прохання звіти як і раніше велися від руки. 1992-го я вийшла на пенсію. За три тижні до мого останнього робочого дня ми звіряли звіт. Фінансовий директор запропонував, щоб я передала цей балансовий звіт заступникові начальника відділу. Я наполягла на тому, щоб зробити його самій. Сьомого січня — рівно через двадцять п’ять років після події, про яку йшлося, — я сиділа перед звітом про експедицію, що відбулася попереднього літа на Гела Альта. Це було як знак згори. Я знайшла старий звіт. Пункт за пунктом порівняла їх. Звичайно, це виявилося важкою справою. Експедиція дев’яносто першого року фінансувалася, як це тепер заведено, через Наукову комісію. Проте мені вдалося їх звірити. Найбільшою статтею витрати дев’яносто першого року була сума 450 000 крон. Я зателефонувала до комісії і попросила специфікацію.

Вона зупиняється, намагаючись упоратися зі своїм обуренням.

— Пізніше я отримала листа, в якому, якщо висловитись коротко, було написано, що мені не слід було звертатися до них з таким питанням, обійшовши своє безпосереднє начальство. Але тоді було вже пізно. Тому що того дня, коли я зателефонувала їм, мені дали відповідь. Ті 450 000 крон пішли на те, щоб зафрахтувати судно.

Вона бачить, що я нічого не розумію.

— Судно, — каже вона, — каботажне судно для перевезення восьми осіб до Гренландії, щоб забрати кілька кілограмів проб коштовних каменів. Це абсурд. Кілька разів ми фрахтували «Диско» Гренландської торгової компанії. Це було потрібно для перевезення кріоліту. Але ціле судно для маленької експедиції — це неймовірно. Ви пам’ятаєте свої сни, фрекен Смілло?

— Іноді.

— Останній час мені кілька разів снилося, що ви послані Провидінням.

— Ви б послухали, що про мене говорить поліція.

Як у багатьох старих людей, у неї розвинувся вибірковий слух. Вона ігнорує те, що я сказала, і править своє:

— Можливо, ви думаєте, що я стара. Ви, можливо, розмірковуєте, чи не впала я в маразм. Але пригадайте Діяння Апостолів. «Старим вашим сни будуть снитися».

Її погляд проходить крізь мене, крізь стіну. Він спрямований у минуле.

— Мені здається, що ті 115 000 крон справді було витрачено на те, щоб зафрахтувати судно. Я думаю, що хтось під прикриттям Кріолітового товариства організував дві експедиції до Західного узбережжя.

Я затамувала подих. Зважаючи на щирість і порушення багатолітньої лояльності, це делікатний момент.

— Можна уявити собі тільки одне пояснення цьому. В усякому разі, я, пропрацювавши в компанії сорок п’ять років, не можу уявити собі іншого. У Данію хотіли щось перевезти, щось таке важке, що навіть знадобилося судно.

Я надягаю свою накидку. Чорну, з каптуром, що робить мене схожою на черницю, накидку, яка, як мені здавалося, найвідповідніша.

— Фонд «Карлсберґ» фінансував частину експедиції в дев’яносто першому році. У їхніх звітах фігурує гонорар якійсь Бенедикті Глан, — кажу я.

Вона відчужено дивиться просто перед собою, гортаючи всередині себе свої вичерпні, без помилок бухгалтерські книги.

— І в шістдесят шостому, — каже вона поволі, — 267 крон на оплату перекладу. Це був також один з тих пунктів, які мені не роз’яснили. Але я її пам’ятаю. Вона була знайомою директора. Жила колись у Німеччині. У мене склалося враження, що вони познайомилися в Берліні 1946 року. Відразу ж після закінчення війни союзники вели в Берліні перемови про поділ алюмінієвих родовищ. Кілька осіб з товариства там часто бували в ті роки.

— Хто, наприклад?

— Оттесен там бував. Начальник відділу збуту. І таємний радник.

— Ще хтось?

Вона в загальмованому стані після того, як так довго проговорила, виливаючи свою душу в таке