Майбутній мій - Юлія Бонд

Підходжу до Маші й, схопивши крихітку за руку, по-господарськи притягаю до себе.

– Я щось нічого не розумію. Маша, ти спиш із моїм батьком? – дивується Макс, спостерігаючи за тим, що відбувається зараз і начебто не вірить своїм очам.

– Я ... – Маша намагається відповісти, але я припиняю її спробу, прикладаючи до губ вказівний палець.

– Крихітко, сходи в спальню і принеси мій телефон, будь ласка, – командує і Маша підкоряється беззаперечно. Вибігає з кухні, і ми залишаємося з Максом наодинці.

Підходжу до кавомашини. Роблю ранковий еспресо та відчуваю на спині важкий погляд сина.

– Може, ти мені все поясниш, Олегу? – Вимагає син.

– А повинен? – посміхаюся я.

– Було б непогано. Але, здається, я й так здогадався.

– Хреститися треба, коли здається, – повертаюся обличчям до сина і п'ю з чашки гарячу каву.

– Олегу, ти в курсі, чия це дочка? Маша – донька твого друга. Вона молодша за тебе вдвічі, годиться тобі в доньки.

– Дякую, що сказав, бо я ж не в курсі.

Невдоволено хмурячись і схрестивши на грудях руки, Макс пропалює поглядом дірки на моєму обличчі.

– Тобі інших баб замало, чи що, Олегу? Чому саме Маша? Мені навіть на думку не могло спасти, що ти спиш із цією дівчинкою, коли я застав її у нас на кухні. Подумав, друг твій приїхав із дочкою… Ну як так, Олегу?

– Я не збираюся відповідати на твої запитання, – ціжу через зуби.

– Окей, гаразд. Не відповідай. От тільки скажи, чи не боїшся, що я про все розповім твоєму другу? – Заявляє малий, надумавши мене налякати.

Шпурляю чашку в раковину, через що посудина з гуркотом падає і розбивається. Розмашисто крокую й опиняючись стояти навпроти Макса. Син витримує мій погляд і навіть бровою не веде.

Не боїться засранець, весь у мене.

– Ти не розкажеш, інакше втратиш усе що маєш.

– То була загроза? – посміхається син.

– Попередження, сину. Лише попередження, – хитаю головою.