Майбутній мій - Юлія Бонд

Олег

Коли ми закінчуємо приймати душ, я несу на руках свою кохану дівчинку. Маша притискається до моїх грудей, зариваючись обличчям у порослі волосся. Вдихаю аромат її ніжної шкіри й просто божеволію, усвідомлюючи, що вляпався в цю дівчинку. Мені зносить дах від одного лише погляду гарних блакитних очей. Дівчинка дивиться на мене закохано, обожнюючи та це не може не заводити.

– Крихітко, я все ще хочу кави. Будь ласка, – Опускаю Машу на підлогу, а сам підходжу до шафи-купе.

Роюсь на полицях, намагаючись знайти відповідний одяг для Маші. Вчора ми зіпсували її сукню, точніше, це я її зіпсував, коли не зміг утриматися і рясно кінчив на одяг дівчинки.

Від спогадів я знову заводжуся.

Моя маленька німфоманка. Така юна, недосвідчена, але така спокуслива. Марійка навіть не уявляє, яку владу набула над моїм тілом. Адже мені достатньо лише подивитися на її припухлі, від моїх поцілунків губи, як у мене з'являється кам'яний стояк.

– Маше, одягни краще це, – простягаю свою сорочку.

– Твою сорочку? Серйозно? – дивується мала і починає голосно реготати.

– Гаразд, Олегу Миколайовичу, якщо ви так наполягаєте, то так тому й бути. Я одягну ваше “Армані”, а потім ненароком його зіпсую, як це зробили вчора ви з моєю улюбленою сукнею, – вигукує Маша.

– Так. Будь ласка, Тарновська. Зіпсуй для мене, – підморгую.

Підходжу до крихітки й сам одягаю її у свою сорочку. Посміхаюся, бачачи комічний образ. Маленька дівчинка, яка ледве дістає до мого плеча, стоїть навпроти й потопає в моїй сорочці. Зараз вона зовсім не схожа на ту досвідчену спокусницю, якою була буквально хвилину тому.

Тягнуся до ґудзиків на сорочці. Не кваплячись, застібаю кожну, а потім закочую рукави до ліктів. Завершивши одягати, обіймаю малу, притискаючи до своїх грудей. Гладжу долонею довге волосся, що спадає на плечі віялом, і вдихаю їх запах. Пахнуть мною та моєю Марією.

– Я піду, Олегу. Можливо, у твоєму холодильнику знайдуться продукти, і тоді я приготую сніданок, – заявляє Маша.

– Знайдуться, не сумнівайся, – Машка хитає і рухається до дверей, але я знову кличу її на ім'я, змушуючи зупинитися й обернутися.

– Що? – Запитує дівчинка.

– Пам'ятай, про що я тобі казав.

– Ти багато казав, Олегу, – усміхається Маша.

– Я зараз про таргана.

Крихітка голосно сміється.

– Кумедно. Я передам твоєму синові, як ти його називаєш. Коли на тебе чекати, Олеже?

– Хвилин двадцять, не більше. Мені потрібно зробити кілька дзвінків, і я спущусь до тебе. Не нудьгуй, лялечко.

– Як я можу нудьгувати, коли внизу на мене чекає кумедний тарган? – Показавши мені язика, Маша закриває двері зі зворотного боку прямо перед моїм носом.

Проводжу дівчинку посміхаючись, а потім одразу стаю серйозним, згадавши про роботу. Тягнуся до телефону і виявляю кілька пропущених дзвінків від начальника безпеки. Передзвонюю.

– Олегу Миколайовичу, на Поскоті стався інцидент. Сьогодні уночі на Заболотного підпалили казино. Кажуть, у цьому замішаний хтось зі своїх.

– Горін, даю тобі десять годин дізнатися про все, – наказую і, не дочекавшись на відповідь, кладу слухавку.

Лаюся вголос, не підбираючи виразів. Якого хріна? Це вже не перший випадок за півроку, а щура так і не знайшли. Передзвоню Звірю. Він повторює те саме, що сказав Горін, тільки кричить гірше мого. Домовляємося про зустріч за кілька годин. Роблю ще кілька дзвінків по роботі, а потім згадую про плаття. Маші воно подобалося.

Дзвоню своїй помічниці.

– Я надішлю тобі на "Вайбер" фото жіночої сукні. Розмір "S". Прийшли протягом кількох годин кур'єром на мою домашню адресу. Так, ще кілька комплектів спідньої білизни. Теж "Еска". Чашечка? Здається, "Б", – доручивши важливе завдання, завершую розмову.

Одягаю спортивні штани й виходжу зі спальні. Підходжу до сходів і чую, як Маша майже вищить від сміху, а разом з нею сміється Максим.

Опускаюсь на кілька сходинок, але продовжую залишатися непоміченим. Не поспішаю втручатися, доки не розберуся, що до чого. У серці чомусь зрадливо щемить усередині.

– Давай поможу, мала, – каже син.

– Я впораюся, – відповідає Машка. – Макс, сказала ж, впораюся.

– Я бачу, як ти тут впораєшся. Дайно сюди, – наполягає син і моя хвора фантазія вже домальовує неналежні образи.

– Ні, не віддам, – сміється Маша.

– Тоді я підійду і сам візьму, – голос Макса дивно хрипить і це дратує мене не на жарт.

– Спробуй, – відповідає Маша.

Даремно вона це робить. Для Соколовських немає перешкод.

– Ну, тримайся, малявко.

Укол ревнощів протикає серце гострою голкою. Не витримавши, вриваюся на кухню. Застигаю у дверному отворі, намагаючись віддихатися, бо біг надто швидко.

Маша першою помічає мою присутність і відразу ж змінюється в обличчі, ніби ковтаючи в горлі грудку. Макс все ще не бачить мене, продовжуючи нависати над Машею, обхопивши її за талію обома руками.

Мовчу, спостерігаючи за сценою, що відбувається.

– Попалася? – ледь не муркоче Макс над вухом моєї дівчинки й в мене відмовляють гальма.

– Відійшов від неї швидко, – грізно гарчу, стискаючи кулаки. Злюсь?

Макс повільно обертається та фокусує на мені здивований погляд.

– Олегу? У чому проблеми? – Запитує син, все ще не розуміючи.

– Максиме, це я тебе питаю, що тут відбувається?

Син мовчить, переводячи погляд з мене на крихітку. Маша відсувається від Максима якнайдалі та поправляє на собі сорочку, яка непристойно задерлася вгору, оголивши стегна.

– Олегу, все нормально. Макс лише хотів мені допомогти, – каже Маша, намагаючись послабити мій гнів.

Боязко посміхнувшись, Маша підходить до Макса і простягає йому ніж:

– Ось, тримай. Можеш обробити курку сам.

Макс хитає та забирає у Маші ніж. На мить їхні пальці стикаються, і я помічаю якусь дивну хімію між ними. Перед очима з'являється густий туман. Я блядь в сказі, тому що ця дівчинка моя!