Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— Той австралійський крендель дістав по заслузі, — почувся голос з кутка. — Він був такий брутальний, шо Джеку в тому плані до нього ше як до неба рачки. Піте, ти лапи його бачив? Величезні, як лопати.

Рут Третевей відчула, що мусить вставити філософську ремарку, хоча вона ніколи не коментує життя своєї доньки і кожному, хто намагається щось сказати про Мерилін у її присутності, тут же закриває рот.

— Кожна людина має свого особистого диявола, який десь на неї вичікує, — заявила Рут, яка після смерті свого чоловіка час від часу відкрито ігнорувала чоловіче домінування у Снаґовій забігайлівці. — Серед нас не знайдеться людини, у якої в серці не затаївся вбивця, і будь ти хоч принцом Чарльзом, від спокуси відплатити якомусь негідникові не втечеш. Джек Лінден був надто чемним, а це не може не вплинути на здоров’я. Усе, що він тримав у собі під сімома замками, в один прекрасний момент вийшло назовні.

— А бодай тобі, Джеку Лінден, — вигукнув раптом роз-шарілий від алкоголю Піт Пенґеллі, порушуючи тишу, яка зазвичай настає після глибоких думок Рут Третевей. — Якби ти зараз сюди зайшов, я купив би тобі, скурвий сину, пля-щину пива і потиснув би твою кляту руку, як і в ту ніч.

Наступного дня Джек Лінден відійде в небуття, про нього не згадуватимуть цілими тижнями. Усі забудуть про його вражаючі вояжі у відкрите море і про двох таємничих чоловіків, які, як подейкували, приїжджали до нього у Леньйон на «Ровері» вночі напередодні втечі — і ще кілька разів до того, як повідомляли найбільш проінформовані місцеві жителі.

Тим не менше вирізки з газет усе ще висіли на стіні у Сна-ґа, а блакитні скелі Леньйону все ще мокли і парували у негоду, яка, здавалося, повисла над ними назавжди, а ялівець і нарциси далі росли пліч-о-пліч на берегах річки Леньйон, яка тепер стала такою вузенькою, що її можна легко переступити. Біля неї заросла стежина звивалася до низенького будиночка, який колись був домом Джека Ліндена. Рибалки досі намагаються ставати на якір подалі від Леньйон-Гед, де темні скелі ховаються у низькій воді, мов крокодили, а течія може затягнути тебе під воду навіть у найбільш погожі дні. Щороку якийсь нетямущий ковбой з Великої Землі приїжджає сюди, прихопивши з собою дівчину і гумовий надувний човен, щоб у пошуках останків затонулих кораблів пірнути тут востаннє, або в кращому випадку по нього прилетить гелікоптер служби порятунку.

Як говорили в селі, бухта Леньйон бачила достатньо мерців ще до того, як Джек Лінден додав до їхнього списку свого бородатого австралійця.

А Джонатан?

Джек Лінден був для нього такою ж загадкою, як і для тутешніх селян. Коли він ногою відчинив двері свого будинку і скинув сакви на голу дощову підлогу, накрапав брудний дощ. За останні п’ять годин він проїхав триста тридцять миль. Тим не менше, коли Джонатан крокував з однієї закинутої кімнати до іншої, не знімаючи своїх мотоциклетних черевиків, і дивився крізь розбите віконне скло на апокаліптичний ландшафт, він усміхнувся самому собі так, нібито щойно знайшов будинок своєї мрії. «Я на правильному шляху, щоб урешті довершити себе, — думав він, згадуючи обітницю, яку дав собі у винному погребі repa Майстера. — Щоб знайти те, чого мені завжди бракувало у житті. Щоб нарешті правильно вчинити з Софі».

Усе, чого Джонатана навчали у Лондоні, існувало в його голові окремо: вправи на розвиток слухової і візуальної пам’яті, трюки в спілкуванні, постійне втовкмачування інструкцій за методикою Берра: роби це, ніколи не роби те, поводься природно, але трохи перегравай. Джонатана захоплювало їхнє планування. Йому подобалася їхня майстерність і кардинально інший хід їхніх думок.

— В образі Ліндена ви відіграєте перший раунд, — слова Берра долинали крізь дим Рукової люльки, коли троє чоловіків сиділи разом у спартанському тренувальному центрі у Ліссон-Ґроув. — Після цього ми придумаємо вам нове амплуа. Ви все ще з нами заодно?

О, він був з ними заодно! У ньому з попередньою силою розгорілося почуття обов’язку, і він з радістю брав участь у своєму прийдешньому знищенні, додаючи деякі штрихи від себе, які, на його думку, більше відповідали оригіналу.

— Леонарде, секундочку. Отже, я в бігах і поліція мене шукає, так? Ви кажете рвонути у Францію. Але я бував в Ірландії. Тому не ризикував би перетинати кордон, поки не застигли сліди.

І вони врахували це, сяк-так вписали в план додатковий тиждень, щоб він міг залягти на дно, і були ним вражені, про що полюбляли поговорити за його спиною.

— Тримайте його на короткому повідку, — радив Берру Рук, який взяв на себе роль куратора Джонатанового армійського образу. — Жодного потурання. Жодних додаткових пайків. Жодних поїздок на передову для підняття бойового духу. Якщо він не витримає, то чим раніше ми це зрозуміємо, тим краще.

Але Джонатан міг витримати. Він завжди витримував. Скрута — це його стихія. Він жадав жінку, жінку, якої ще не зустрів, когось з таким же покликанням у житті, як і у нього, не фривольну наїзницю з багатим покровителем, а жінку з солідністю і серцем Софі, і з її ж цілісною сексуальністю. Під час своїх прогулянок скелями, коли Джонатан у черговий раз мав повернути на куті, він інколи дозволяв радісній усмішці загорітися на своєму обличчі від думки про те, що омріяний взірець жіночої доброчесності чекає на нього за цим-таки поворотом: «О, Джонатане, привіт, це ти». І все-таки зазвичай, коли він намагався роздивитися її обличчя зблизька, то вона, на його розчарування, виявлялася дуже схожою на Джед: таке ж норовливе ідеальне тіло, така ж пустотлива усмішка.

Мерилін Третевей уперше прийшла до Джонатана, щоб доставити ящик мінеральної води, який був завеликим для його мотоцикла. Вона була красивою, як і її мати: строгі уста і чорне, як смола, волосся, схоже на волосся Софі, рум’яні корнволльські щічки і повні пружні груди — на вигляд їй було не більше двадцяти. Коли він помічав, як вона гуляє з візком сільською вулицею, завжди сама, чи стоїть за касою у маминій крамничці, дещо осторонь, Джонатан запитував себе, чи вона взагалі його помічала чи просто зупиняла на ньому погляд, коли її уява малювала зовсім іншу картинку.

Мерилін наполягла на тому, щоб донести ящик до вхідних дверей, а щойно Джонатан хотів забрати його у неї, вдала, що взагалі його не помітила. Так він і залишився