Керрі - Стівен Кінг

Марґарет її тоді ледь не вбила. Ральф спинив її.

Не можна було давати йому спинити себе.

Зараз Марґарет стояла посеред вітальні. Христос дивився на неї з розп’яття зраненими, страдницькими, докірливими очима. Цокав шварцвальдський годинник із зозулею. Було десять на дев’яту.

Вона відчувала, справді відчувала, як вирує в Керрі Дияволова сила. Вона огортала її повністю, піднімала й тягла своїми лихими, лоскітливими пальцями. Жінка знов була намірилася виконати свій обов’язок, коли Керрі було три роки — коли вона застала її за гріховним роздивлянням тієї Дияволової хвойди в сусідньому подвір’ї. Тоді були камені, і після них вона ослабла. А тепер минуло тринадцять років, і її сила знов наросла. Бог не дав себе осміяти.

Спочатку кров, тоді сила

(напиши своє ім’я підпишися кров’ю)

тепер хлопець і танці, а потім він повезе її до придорожні, на стоянку, пересадить її на заднє сидіння, візьме її… Кров, свіжа кров. Кров завжди є в корені всього, і тільки кров’ю це можна спокутувати.

Вона була дебелою жінкою з масивними плечима, на тлі яких її лікті виглядали вузликами, а голова видавалася на диво маленькою, хоч і сиділа на міцній жилавій шиї. Колись її обличчя було гарним, воно й досі гарне — у свій особливий, ревний спосіб. Але очі набули дивного, неспокійного виразу, а зморшки жорстоко врізалися навколо незгодного, але на диво слабкого рота. Рік тому її волосся було майже чорне, а зараз геть побілішало.

Єдиним способом убити гріх, справжній чорний гріх, було втопити його в крові

(її треба принести в жертву)

покаянного серця. Звісно, Бог це розумів, і він приклав до неї Свого пальця. Хіба не сам Бог наказав Аврааму повести сина свого Ісаака на гору?

Вона пошаркала старими, криво стоптаними човганцями на кухню й висунула шухляду з кухонним інструментом. Ніж, яким вони розділяли м’ясо, був довгий, гострий і від постійного заточування ввігнутий посередині дугою. Вона присіла на високий стілець, знайшла уламок брусочка на алюмінієвій тарілочці й почала водити ним уздовж блискучого краю леза з апатичною, одержимою зосередженістю проклятої.

Шварцвальдський годинник із зозулею цокав собі та й цокав, і нарешті пташка вискочила й прокувала раз, проголошуючи пів на дев’яту.

Вона відчула в роті оливковий присмак.

ВЕСНЯНИЙ БАЛ ВИПУСКНОГО КЛАСУ ’79

27 травня 1979 року

Музика від оркестру Біллі Боснана

Музика від «Джозі й місячних промінців»

МУЗИЧНА ПРОГРАМА

«Кабаре» — показовий виступ Сандри Стенчфілд із жезлом

«500 Miles»

«Lemon Tree»

«Mr. Tambourine Man»

Народна музика у виконанні Джона Свізена й Морін Кован

«The Street Where You Live»

«Raindrops Keep Fallin’ on My Head»

«Bridge Over Troubled Waters»

Хор школи Юена

НАПУТНИКИ

Містер Стівенс, міс Ґір, містер і місіс Любліни, міс Дежарден

Коронація о 22 : 00

Пам’ятайте, це ВАШ випускний — зробіть усе, щоб запам’ятати його назавжди!

Коли він спитав утретє, Керрі довелося зізнатися, що вона не вміє танцювати. Дівчина вирішила не додавати, що тепер, коли естафету прийняв рок-гурт зі своєю півгодинною програмою, вона почувалась би не на своєму місці, вихиляючись на майданчику

(і ще гріховною)

так, і гріховною.

Томмі кивнув, а тоді всміхнувся. Він нахилився вперед і сказав, що ненавидить танці. Чи не хотіла б вона пройтися й відвідати кілька інших столиків? У її горлі набухло від збентеження, але вона кивнула. Так, це було б приємно. Він дбав про неї. Вона мусить подбати про нього (хай навіть він на це по-справжньому й не сподівався); це частина угоди. І Керрі відчула, що чари того вечора щедро обсипали її. Раптом вона стала впевнена, що ніхто не підставить їй ногу, чи тихцем не приклеїть до спини листок з написом «штурхни мене», чи зненацька не бризне водою в обличчя зі штучної квітки, а тоді зарегоче й утече, поки інші сміятимуться, дражнитимуться й тицятимуть пальцями.

І коли того вечора й справді діяли якісь чари, то вони були не божественні, а язичницькі

(мамо відпускай мене трошки далі я росту)

а їй того й хотілося.

— Дивись, — мовив він, підводячись.

Двоє чи троє працівників сцени пересували трони Короля й Королеви з боків до середини, а завгосп містер Лавуа керував ними, махаючи руками в бік призначених місць на авансцені. Їй здалося, що ті трони виглядали б доречними при дворі Артура, устелені сліпучо-білими тканинами й усипані живими квітами, а ще обвішані велетенськими гофрованими знаменами.

— Вони прекрасні, — сказала вона.

— Це ти прекрасна, — сказав Томмі, і вона впевнилась остаточно, що цього вечора не може статися нічого поганого. Можливо, їх самих навіть оберуть Королем і Королевою випускного. Вона усміхнулася власній химері.

Сповнилася дев’ята година.

— Керрі? — почувся чийсь нерішучий голос.

Вона так поринула в спостереження за музиками, танцями й іншими столиками, що геть не помітила, як хтось підійшов. Томмі саме пішов по пунш.

Вона обернулась і побачила міс Дежарден.

Якусь мить вони лиш дивились одна на одну й між ними перелітали спогади, що передавалися

(вона бачила мене бачила мене голою в крові й сльозах)

без допомоги слів чи думок. Все було в їхніх очах.

Тоді Керрі соромливо промовила:

— Ви дуже гарна, міс Дежарден.

Так і було. Вона прийшла в переливчастій сріблястій вузькій сукні, що бездоганно підігравала піднятому білявому волоссю. З її шиї звисав простий кулон. Вона виглядала дуже молодо й легко могла здатися випускницею, а не напутницею.

— Дякую. — Вчителька повагалась, а тоді поклала свою долоню в рукавичці на плече Керрі. — Ти прекрасна, — сказала вона, і в кожному слові прозвучали дивні наголоси.

Керрі відчула, як знову шаріється, й опустила очі до столу.

— Це страх як мило з вашого боку. Я знаю, що я не… насправді не… але все одно дякую.

— Це правда, — сказала Дежарден. — Керрі, що б там не сталося раніше… ну, все вже забуте. Мені хотілось би, щоб ти це знала.

— Я не можу цього забути, — сказала Керрі. Вона підвела погляд. На її язику крутилися слова: «Я вас уже не звинувачую». Вона прикусила його. То була неправда. Вона звинувачувала їх усіх, і цього не можна було змінити, а вона понад усе хотіла бути чесною. — Але воно минуло. Воно вже минуло.

Міс Дежарден усміхнулась, а її очі ніби вловлювали й утримували в собі м’яку суміш усіх вогнів і перетворювали її на майже рідку іскристу субстанцію. Вона глянула в бік танцювального майданчика, і