Керрі - Стівен Кінг

(звучить міська сирена)

як листочки рослини на білому аркуші гербарію.

Далеко внизу, десь ізліва, з боку шкільної стоянки — кільце натрієвих ліхтарів по периметру робило її певною прикметою, хоч самої школи в темряві видно не було, — спалахнуло так, наче сам Бог викресав там іскру.

(це ж там цистерни з пальним)

Іскра повагалась, а тоді розцвіла жовтогарячим. Тепер уже стало видно і школу, і те, що вона горить.

Вона вже підбігала до шафи по куртку, коли перший глухий, ревучий вибух струснув підлогу під її ногами й зацокав материною порцеляною в шафках.

Уривок із «Ми вижили на Чорному Випускному» авторства Норми Вотсон (опубліковано в серпневому випуску Reader’s Digest за 1980 рік у рубриці «Трагедії з реального життя»):

— …і все сталося так швидко, що ніхто по-справжньому й не зрозумів, що діється. Ми всі стояли, аплодували й співали шкільну пісню. Тоді — я стояла біля столика помічників, першого при головному вході, обличчям до сцени — угорі блимнуло, й сильні лампи над сценою освітили щось металеве. Я стояла з Тіною Блейк та Стеллою Горан, і вони, здається, теж це побачили.

Раптом у повітрі пролетіла величезна червона пляма. Вона частково плеснулася на панно і збігла донизу довгими патьоками. Я одразу зрозуміла, що то кров, ще до того, як вона впала на них. Стелла Горан подумала, що фарба, але в мене було передчуття, таке саме, як тоді, коли мого брата збив сіновоз.

Їх повністю залило. Керрі перепало більше. Вигляд вона мала точнісінько такий, ніби її вмочили у відро з червоною фарбою. Вона просто сиділа. Зовсім не рухалася. Той гурт, що був ближче до сцени, «Джозі й місячні промінці», теж забризкало. У гітариста інструмент був чисто білий, і його геть укрило червоними цятками.

Я сказала: «Господи, це ж кров!»

Коли я це вимовила, Тіна закричала, дуже голосно. Її ясно почули по всій залі.

Люди перестали співати, і все навколо геть затихло. Я не могла ворухнутися. Приросла до підлоги. Я глянула вгору й високо над тронами побачила два відра, що теліпалися, гойдалися й билися одне об одне. З них і досі ляпало. Зненацька вони полетіли вниз, а за ними потяглося чимало вільної мотузки. Одне з відер ударило Томмі Росса по голові. Воно гучно бамкнуло, наче гонг.

Когось це насмішило. Не знаю, кого саме, але то був не такий сміх, коли людині смішно чи весело. Сміх був дикий, істеричний і жахливий.

У ту саму мить Керрі широко розкрила очі.

Отоді засміялися всі. І я теж, Боже мені поможи. Це було так… дивно.

У дитинстві в мене була книжка диснеївських казочок, що називалася «Пісня Півдня», і в ній — та казка Дядечка Римуса про смоляне опудальце. Там був малюнок того опудальця, що сиділо посеред дороги й скидалося на тих старожитніх артистів, які розфарбовувалися під негрів, — із зачорненими обличчями й великими білими очиськами. Коли Керрі розкрила очі, вона виглядала точно як вони. У неї тільки очі не були червоні. А ще на них потрапило світло, від чого вони здалися скляними. Боже мене помилуй. Але найбільш на світі вона була схожа на Едді Кентора[15], який ото викочував очі, коли співав.

Тому люди й засміялися. Ми не могли втриматися. Від таких речей або смієшся, або божеволієш. Керрі так довго була предметом жартів, що ми всі відчули, ніби стали того вечора частиною чогось особливого. Ми ніби стежили за тим, як людина знову приєднується до людства, і я, наприклад, подякувала за це Богові. А тоді сталося оте. Той жах.

Ми не могли зробити нічого іншого. Лишалося або сміятися, або плакати, та хто міг справді змусити себе розплакатися через Керрі після всіх тих років?

Вона сиділа й дивилася на них, а сміх наростав, ставав дедалі гучнішим. Люди трималися за животи, складалися удвоє й показували на неї пальцями. На неї не дивився тільки Томмі. Він нібито сповз зі свого місця, наче заснув чи що. Але ніхто не бачив, чи його поранено, — він був надто сильно заляпаний.

А тоді її лице… розпалося. Не знаю, як це ще передати. Вона притулила руки до обличчя й важко підвелася. Потім ледь не заплуталася в ногах і впала, від чого люди засміялися ще сильніше. Вона наче… зіскочила зі сцени. Наче велика червона жаба зістрибнула з латаття. Вона знову мало не впала, але таки втрималася на ногах.

До неї побігла міс Дежарден, і вона вже не сміялася. Вона простягла до неї руки, але тоді повернула якось убік і врізалася в стіну коло сцени. Це було дуже дивно. Не перечепилася, нічого такого. Її просто ніби хтось штовхнув, але штовхати було нікому.

Керрі побігла крізь натовп, притуливши руки до лиця, і хтось підставив їй ногу. Не знаю, хто то був, та тільки вона полетіла обличчям уперед і залишила на підлозі довгий червоний слід. У неї вирвався якийсь «уфф!», я це пам’ятаю. Від цього я засміялася ще сильніше, від отого її уфкання. Вона поповзла підлогою, а тоді підвелася й вибігла. Вона проскочила повз мене. Я відчула запах крові. Пахло чимось хворим і зогнилим.

Вона спустилася, перескакуючи сходи, а тоді вискочила з дверей. І зникла.

Сміх якось потроху вщухав. Дехто продовжував пирхати. Ленні Брок витягла велику білу хустинку й витирала нею очі. Саллі Макманус уся зблідла, ніби її от-от мало вивернути, але й вона хихотіла, наче не могла зупинитися. Біллі Боснан просто стояв зі своєю диригентською паличкою в руці й хитав головою. Містер Люблін присів коло міс Дежарден і гукав, щоб принесли серветок. Міс Дежарден роз’юшила носа.

Ви маєте зрозуміти, що все сталося менш ніж за дві хвилини. Ніхто не зміг скласти все в одну картину. Ми були приголомшені. Хтось бродив залою, хтось балакав, але не дуже багато. Гелен Шайрз розплакалася, від чого ще кілька дівчат пустилися в сльози.

Тоді хтось закричав: «Лікаря! Бігом кличте лікаря!»

То був Джозі Врек. Він стояв навколішки перед Томмі Россом на сцені, а обличчя мав біле мов папір. Він спробував його підняти, від чого трон перекинувся й Томмі перекотився підлогою.

Ніхто не поворухнувся. Усі просто глипали