Керрі - Стівен Кінг

Гурт продовжував грати легеньку музику, щоб заповнити паузу, а помічники з Товариства честі тим часом збирали складені навпіл бюлетені. Їх усі віднесли до столика напутників коло дверей, де Вік, містер Стівенс і подружжя Люблінів їх перераховували. Міс Ґір свердлила всіх своїми суворими очима.

Керрі відчула, як усередині потихеньку наростає непрохане напруження, як воно скорочує м’язи її живота і спини. Вона міцно тримала Томмі за руку. Звісно, це якесь безглуздя. Ніхто й не думав за них голосувати. За скакуна, може, й проголосували б, так, але не тоді, коли він запряжений у пару з волицею. Переможуть Френк із Джессікою або, може, Дон Фарнгем із Гелен Шайрз. Або… Чорт!

Дві купки росли швидше за інші. Містер Стівенс закінчив розкладати бюлетені, і всі четверо по черзі заходилися рахувати більші купки, на вигляд приблизно однакові. Вони схилили голови разом, порадилися й порахували знову. Містер Стівенс кивнув, ще раз перебрав бюлетені, як людина, що збирається роздати колоду карт, і віддав їх Вікові. Той вийшов на сцену й підійшов до мікрофона. Оркестр Біллі Боснана зіграв фанфари. Вік нервово всміхнувся, кахикнув у мікрофон і аж блимнув від його раптового писку. Він ледь не впустив бюлетені на підлогу, встелену товстими електричними дротами, і хтось у залі зареготав.

— Ми тут трохи вскочили в халепу, — вирішив не вимудровувати він. — Містер Люблін каже, що таке сталося вперше за всю історію Весняних балів…

— Це він тут з якого року? — буркнув хтось позаду Томмі. — З тисяча вісімсот якогось там?

— У нас нічия.

У натовпі забурчали.

— Суха чи результативна? — гукнув Джордж Довсон, і дехто засміявся.

Вік смикано всміхнувся і знову ледь не впустив бюлетені.

— Шістдесят три голоси за Френка Ґріра і Джессіку Маклін, і шістдесят три — за Томаса Росса й Керрі Вайт.

За цим якусь мить було тихо, а тоді в залі почали наростати оплески. Томмі глянув через стіл на свою пару. Вона опустила голову, ніби засоромившись, але він раптом відчув дещо

(керрі керрі керрі)

схоже на те, що відчув, коли запросив її на випускний. У його свідомості ніби ворухнулося щось незнайоме, і воно раз за разом викрикувало ім’я Керрі. Ніби…

— Увага! — гукнув Вік. — Будь ласка, трохи уваги. — Оплески затихли. — Ми проведемо другий тур голосування. Коли до вас підійдуть із бюлетенями, будь ласка, напишіть імена пари, яку ви підтримуєте.

Він з видимим полегшенням відійшов від мікрофона.

Роздали бюлетені: їх поспіхом нарвали з надлишків програмок. Гурт грав, але його не помічали — присутні збуджено балакали.

— То вони не нам аплодували, — сказала Керрі, піднімаючи голову. Те, що відчув Томмі (якщо йому це не здалося), тепер зникло. — Не може бути, щоб то було нам.

— Може, тобі.

Вона німо дивилася на нього.

— Чого вони так довго? — зашипіла вона до нього. — Я чула, як вони ляпали руками. Може, то воно й було. Якщо ти просрав момент… — Джутова мотузка вільно висіла між ними. Її ніхто не торкався з того часу, як Біллі просунув викрутку крізь вентиляцію й видобув її край.

— Не панікуй, — спокійно сказав він. — Вони гратимуть шкільний гімн. Його завжди грають.

— Але…

— Цить. Ти стільки патякаєш, всертися можна. — Вогник його цигарки мирно поблимував у темряві.

Вона замовкла, але

(о коли все скінчиться я тобі покажу друже ти мабуть так і ляжеш сьогодні спати з переповненими яйцями)

подумки несамовито перебрала його слова, запам’ятовуючи їх. З нею ніхто й ніколи не розмовляв у такій манері. Її батько — адвокат.

Була за сім хвилин десята.

Він тримав у руці поламаний олівець і готувався вже писати, коли вона легенько, нерішуче торкнулася його зап’ястя.

— Не треба…

— Що?

— Не голосуй за нас, — нарешті сказала вона.

Він запитально підняв брови.

— Чому ж ні? Сказав «А», кажи й «Б». Моя мати завжди так говорить.

(мати)

У її думках моментально з’явилася картина — її мати без кінця бурмоче молитви до грізного, безликого, колоноподібного Бога, який прочісує придорожні стоянки з пломенистим мечем у руці. Усередині наростав чорний жах, і їй доводилося всіма силами придушувати його. Вона не могла пояснити цей страх, це віще передчуття, а тільки й спромоглася, що безсило всміхнутися й повторити:

— Не треба. Будь ласка.

Помічники з Товариства честі вже йшли у зворотному напрямку, збираючи складені папірці. Він повагався ще мить, а тоді раптом нашкрябав на обірваному клапті паперу «Томмі й Керрі».

— Це для тебе, — сказав він. — Сьогодні ти їдеш першим класом.

Вона не могла відповісти, бо побачила, як те передчуття матеріалізувалося в обличчя її матері.

Ніж ковзнув із бруска й миттєво врізав їй долоню коло великого пальця.

Вона оглянула поріз. З відкритої рани повільно й густо потекла кров, збігаючи долонею й падаючи краплями на кухонний лінолеум. От і добре. Добре. Клинок спробував плоті й пустив кров. Вона не перев’язала рану, а занесла її над лезом, і його блискучий заточений край потьмянів від крові. Тоді вона знов почала гострити його, не звертаючи уваги на краплі, що заляпували сукню.

Коли око твоє спокушає тебе, вийми його.

Нехай це суворий припис, але він також приємний і праведний. Якраз підхожий для тих, хто тиняється в тінях попід готелями з кімнатами на ніч та в кущах за боулінг-клубами.

Вийми його.

(яку гидку музику там грають)

Вийми

(дівчата показують спіднє просякнуте потом просякнуте кров’ю)

його.

Шварцвальдський годинник із зозулею почав вибивати десяту і

(розітнути їй нутро щоб на підлогу посипалося)

коли око твоє спокушає тебе, вийми його.

Вона впоралася з сукнею, але не хотіла дивитися телевізор, сидіти над книжками чи телефонувати Ненсі. Робити було нічого, крім хіба що сидіти на канапі перед чорнотою за кухонним вікном і відчувати якийсь безіменний різновид страху, який наростав у ній, наче немовля, що наближається до свого страшного терміну.

Вона почала бездумно масажувати затерплі й холодні руки. Було двадцять хвилин по десятій, і причин для передчуття прийдешнього кінця світу зовсім, ну зовсім не було.

Цього разу стосики паперу були вищі, але все