Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

Доркас дуже здивувалася.

– Так, сер, коли ви сказали, я згадала. Так, сталося, хоча й не знаю, як ви про це дізналися. Миша, чи щось таке, перегризла дріт наскрізь. У вівторок уранці прийшов майстер і полагодив його.

З довгим вигуком задоволення Пуаро повів мене назад у невеличку їдальню.

– Бачите, не треба шукати зовнішніх доказів, достатньо розуму. Але плоть слабка, тому тішить, якщо ти на правильному шляху. О, мій друже, я неначе на світ народився. Я біжу! Я стрибаю!

І це було правдою: він біг, і стрибав, і вибрикував уздовж моріжка за вікном.

– Що робить ваш видатний друг? – запитав голос позаду мене. Повернувшись, я побачив поруч Мері Кавендіш.

Вона всміхнулася, і я всміхнувся у відповідь.

– Що тут сталося?

– Навіть не знаю, що сказати. Пуаро поставив Доркас декілька запитань про дзвоник і так утішився, почувши відповідь, що аж підстрибує, як бачите!

Мері розсміялася.

– Як курйозно! Він виходить за ворота. Ще повернеться сьогодні?

– Не знаю. Я відмовився від спроб відгадати, що Пуаро робитиме далі.

– Він трохи ненормальний, містере Гастінґс?

– Чесно кажучи, сам не знаю. Інколи я впевнений, що Пуаро цілком божевільний, а потім, саме на піку його безумства, я виявляю, що в цьому безумстві є система.

– Зрозуміло.

Попри сміх, сьогодні зранку Мері мала задумливий вигляд. Вона здавалася серйозною, майже сумною.

Мені спало на думку, що це хороша можливість обговорити з нею справу Синтії. Почавши, як на мене, досить тактовно, далеко зайти я не встиг: вона владно мене зупинила.

– Ви відмінний адвокат, безсумнівно, містере Гастінґс, але в цій справі ваші таланти не знадобляться. Синтії не загрожує жодна недоброзичливість з мого боку.

Я почав щось бурмотіти про те, щоб вона часом не подумала… але вона знову мене зупинила, і наступні слова стали настільки несподіваними, що зовсім витіснили Синтію та її проблеми з моїх думок.

– Містере Гастінґс, – промовила вона, – як гадаєте, ми з чоловіком щасливі разом?

Я був надто приголомшений і пробурмотів щось на кшталт того, що не моя справа думати про таке.

– Гаразд, – тихо відказала Мері, – ваша це справа чи ні, але я скажу: ми не щасливі.

Я промовчав, оскільки побачив, що вона ще не закінчила.

Мері розпочала повільно крокувати туди-сюди кімнатою, ледь схиливши голову, і її струнка, гнучка постать легенько погойдувалася при ходьбі. Раптом Мері зупинилась і подивилася мені у вічі.

– Ви нічого не знаєте про мене, правда? – запитала вона. – Звідки я, ким була перед тим, як вийшла за Джона, – фактично нічого? Добре, я вам розповім. Я зроблю вас отцем-сповідником. Думаю, ви добрий, так, я впевнена, що ви – добрий.

Чомусь я не відчував такого піднесення, як мав би. Я згадав, що Синтія почала свою сповідь приблизно так само. Крім того, отець-сповідник мав би бути старшим чоловіком, це непідхожа роль для юнака.

– Мій батько був англійцем, – мовила місіс Кавендіш, – а мама – росіянкою.

– О, – сказав я, – тепер зрозуміло…

– Зрозуміло що?

– Щось чужинницьке, інакше завжди оточує вашу постать.

– Гадаю, мама була дуже красивою. Не знаю напевне, тому що ніколи її не бачила. Вона померла, коли я була ще зовсім маленькою. Здається, її смерть пов’язана з трагедією: вона помилково прийняла велику дозу якогось снодійного. Хоч би там що, мій батько був убитий горем. Невдовзі він влаштувався в консульську службу. Куди б він не їхав, я була з ним. Коли мені виповнилося двадцять три, я об’їхала майже весь світ. Це було розкішне життя, яке мені подобалося.

На її обличчі з’явилась усмішка, а голова відкинулася назад. Здавалося, у пам’яті вона проживає ті старі щасливі роки.

– Тоді тато помер. Він залишив мене в дуже скрутному становищі. Я перебралася жити до кількох старих тіток у Йоркшир. – Вона здригнулася. – Ви зрозумієте мене, якщо скажу, що для дівчини, яку виховали так, як мене, то було страшенно нудотне життя. Тіснота та нудна монотонність майже зводили мене з розуму. – Вона на мить замовкла й додала іншим голосом: – І тоді я зустріла Джона Кавендіша.

– Так?

– Можете уявити, що, з точки зору моїх тіток, це була дуже хороша партія для мене. Але я вам чесно скажу: цей аргумент на мене не вплинув. Ні, Джон був просто способом утечі від нестерпної монотонності мого життя.

Я нічого не відповів, і через деякий час вона продовжила:

– Не зрозумійте мене неправильно. Я була з ним досить чесна. Я зізналася йому, що він дуже мені подобається і я сподіваюся з часом полюбити його, але не була, як це називають, «закохана». Він заявив, що це його влаштовує, тому ми одружилися.

Якийсь час вона чекала. Її чоло трохи нахмурилося. Здавалося, вона щиро зазирає назад, у минулі дні.

– Думаю… Я впевнена… Спершу він любив мене. Але вважаю, що ми не підходили одне одному. Майже одразу ж ми віддалилися. Він – скажу неприємну для моєї гордині, але правдиву річ – незабаром утомився від мене.

Я мусив промимрити щось на зразок незгоди, та вона швидко продовжила:

– О так, утомився! Зараз це вже не має значення – зараз, коли наші дороги розходяться.

– Що ви маєте на увазі?

Вона тихо відповіла:

– Я маю на увазі, що не збираюся залишатись у Стайлзі.

– Ви з Джоном не житимете тут?

– Джон, може, і житиме, а я – ні.

– Ви хочете залишити його?

– Так.

– Але чому?

Вона довгий час мовчала, та зрештою промовила:

– Можливо, тому, що хочу бути вільною.

І, доки вона говорила, я раптом побачив перед собою широкі простори, незаймані смуги лісів, земель, на які не ступала нога, – і зрозумів, що значить свобода для людини такої вдачі, як Мері Кавендіш. Мені здалося, що я на мить побачив її справжню – наче дика горда істота, не приборкана цивілізацією, як полохлива пташина з гір.

З її губ зірвався слабкий стогін:

– Ви не знаєте, ви не знаєте, якою в’язницею є для мене це ненависне місце.

– Розумію, – сказав я, – але… але не робіть нічого необдумано.

– О, необдумано! – Її голос насміхався з мого здорового глузду.

Тоді раптом у мене вирвалися слова, за які я ладен відкусити свій язик:

– Ви знаєте, що доктора Бауерстайна арештували?

Миттєвий холод, наче маска, промайнув її обличчям, витерши всі інші почуття.

– Джон був такий люб’язний, що повідомив мене про це сьогодні вранці.

– І що ви думаєте? – тихо запитав я.