Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті
Я сміявся.
– У нього це манія.
– Справді?
Кілька хвилин ми просиділи мовчки, а потім, глянувши в бік Мері Кавендіш, Синтія тихо промовила:
– Містере Гастінґс!
– Так?
– Після чаю я хотіла б поговорити з вами.
Те, як вона глянула на Мері, змусило мене задуматися. Дивно, що між двома жінками існувало так мало симпатії. Уперше я замислився про майбутнє дівчини. Місіс Інґлторп не залишила їй ніяких засобів для існування, та я гадав, що Джон і Мері, можливо, наполягатимуть, щоб вона залишилася тут, принаймні до кінця війни. Я знав, що мій товариш ніжно до неї ставився і йому було б шкода відпускати її.
Джон, який щойно заходив у будинок, знову вийшов надвір. Його зазвичай добродушне обличчя викривила гримаса гніву.
– Хай їм грець, тим детективам! Я вже не знаю, чого їм треба! Перевернули догори дриґом усі кімнати в будинку. Це вже занадто! Гадаю, вони скористалися тим, що всі ми сидимо надворі. Цей Джепп ще отримає від мене, коли я побачу його наступного разу!
– Соратники Пола Прая! – буркнула міс Говард.
Лоуренс висловив думку, що вони повинні вдавати активну діяльність.
Мері Кавендіш промовчала.
Після чаю я запросив Синтію прогулятися, і ми повільно попленталися до лісу.
– І? – запитав я, коли щит із зеленого листя закрив нас від допитливих очей.
Зітхнувши, Синтія опустилася на траву й зняла капелюшок. Промені сонця, пробиваючись крізь гілля дерев, перетворили її темно-руде волосся на грайливе золото.
– Містере Гастінґс, ви завжди такі добрі та стільки всього знаєте.
У ту мить я раптом зрозумів, що Синтія насправді була дуже чарівна дівчина! Набагато привабливіша, ніж Мері, яка ніколи не говорила мені такого.
– Отож? – знову лагідно перепитав я, коли вона завагалася.
– Мені потрібна ваша порада. Що мені робити?
– Робити?
– Так. Бачте, тітка Емілі завжди казала, що забезпечить мене. Мабуть, вона забула чи принаймні не думала, що так скоро помре. Та в будь-якому разі вона нічого мені не залишила! І я не знаю, що робити. Гадаєте, я маю відразу поїхати звідси?
– Боже, ні, ні! Я впевнений, що ніхто не хоче відпускати вас.
Синтія завагалася на мить, вириваючи травинки своїми тендітними ручками. Тоді сказала:
– Місіс Кавендіш хоче. Вона ненавидить мене.
– Ненавидить вас? – вражено викрикнув я.
Синтія кивнула.
– Так. Я поняття не маю чому, але вона не терпить мене. І він теж.
– Тепер я знаю, що ви помиляєтеся, – тепло сказав я. – Навпаки, Джон вас дуже любить.
– О, Джон – так. Я мала на увазі Лоуренса. Звичайно, мені байдуже, ненавидить мене Лоуренс чи ні. Але страшно, коли ніхто тебе не любить, правда?
– Але вони люблять вас, мила Синтіє, – щиро сказав я. – Я впевнений, що ви помиляєтеся. Гляньте, є Джон… і міс Говард…
Синтія досить похмуро кивнула.
– Так, Джону я подобаюся, а Іві, попри свій грубуватий характер, навіть мухи не образить. Але Лоуренс ніколи не розмовляє зі мною й уникає мене, а Мері ледь стримується, намагаючись бути ввічливою. Вона хоче, щоб Іві залишилася, благає її, але мене вона бачити не хоче, і… і я не знаю, що робити.
Раптом бідне дитя розплакалося.
Я не знаю, що на мене найшло. Може, полонила її врода, коли вона сиділа у траві, з волоссям, що мерехтіло золотом під променями сонця, можливо, я відчув полегшення, що зустрів людину, яка напевне не була пов’язана з трагедією, а може, щиро пошкодував її молодість та самотність. У всякому разі я схилився перед нею і, взявши її маленьку ручку, ніяково сказав:
– Синтіє, станьте моєю дружиною.
Несвідомо я вибрав ефективний засіб від її сліз. Вона відразу ж сіла, забрала руку й промовила з роздратуванням:
– Не кажіть дурниць!
Це мене трохи розсердило.
– Це не дурниці. Я прошу вас виявити мені честь і стати моєю дружиною.
На мій подив, Синтія розсміялася й назвала мене «кумедним диваком».
– Дуже мило з вашого боку, – сказала вона, – але ви ж цього не хочете!
– Хочу. Я маю…
– Не важливо, що ви маєте. Насправді ви не хочете, і я також.
– Ну, звичайно, тоді зрозуміло, – сухо сказав я. – Але не бачу нічого кумедного. Нічого смішного в пропозиції руки та серця немає.
– Так, справді, – сказала Синтія. – Можливо, хтось прийме вашу пропозицію наступного разу. До побачення, ви мене дуже підбадьорили!
І, вкотре вибухнувши нестримним сміхом, вона зникла між деревами.
Ще раз прокрутивши в голові нашу розмову, я залишився надзвичайно незадоволеним.
Раптом мене осінило, що варто піти в село й пошукати Бауерстайна. Хтось мав наглядати за цим типом. Однак було б дуже розумно заспокоїти його підозри, якщо він їх мав. Я згадав, як Пуаро покладався на мою дипломатію. Отже, я вирушив до будиночка з карткою «Здаю кімнати» на вікні, де він проживав, і постукав у двері.
Двері відчинила літня жінка.
– Доброго дня, – привітно сказав я. – Доктор Бауерстайн вдома?
Вона витріщилася на мене.
– Ви не чули?
– Що не чув?
– Про нього.
– Що з ним?
– Йому кінець.
– Йому кінець? Він помер?
– Ні, забрала поліція.
– Поліція? – Я глибоко вдихнув. – Тобто його заарештували?
– Так, точно, і…
Я більше не слухав, а побіг у село, щоб знайти Пуаро.
Розділ десятий
Арешт
Як на лихо, Пуаро не було, і старий бельгієць, який відповів на мій стук у двері, повідомив, що, схоже, той поїхав до Лондона.
Я був приголомшений. Що, на Бога, Пуаро міг робити в Лондоні? Він прийняв таке рішення раптово чи планував це ще до того, як ми розійшлися кількома годинами раніше?
Я знову вирушив у Стайлз, дещо роздратований. Через відсутність Пуаро я був невпевнений, як саме маю діяти. Можливо, він передбачав цей арешт? А може, і сам став його причиною? На ці запитання я не знаходив відповіді. Та що в цей час робити мені? Відкрито повідомити в Стайлзі про арешт чи ні? Хоча я й сам не визнавав, та думка про Мері Кавендіш тиснула на мене. Чи не стане це жахливим шоком для неї? Наразі я категорично відклав будь-які підозри щодо неї. Вона не могла бути вплутана в це. Інакше я б почув хоч якісь натяки.
Звичайно, приховувати від неї арешт доктора Бауерстайна постійно я б не зміг. Завтра це опублікують у кожній ранішній газеті. І все ж намагатимусь не розбовкати цього. Якби тільки Пуаро був досяжним, я порадився б із ним. Що змусило його поквапитися до Лондона без жодних пояснень?