Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

Після деяких міркувань я вирішив довіритися Джонові, і хай сам вибирає, повідомляти іншим чи ні.

Він голосно присвиснув, коли почув новини.

– Ти диви! То ти мав рацію. А я не міг повірити.

– Ні, це дивно, допоки не звикнеш до цієї думки та не побачиш, як усе підходить. І що ж нам робити зараз? Ясна річ, завтра знатимуть усі.

Джон розмірковував.

– Не переймайся, – промовив він нарешті, – нічого зараз не говоритимемо. Немає потреби. Як ти й сказав, скоро все стане відомо.

Але, на превелике моє здивування, спустившись зранку й нетерпляче перелистуючи газети, я не знайшов ані слова про арешт! Там була колонка суцільних просторікувань про «Отруєння в Стайлзі», але більше нічого. Це здавалося досить незрозуміло, але я припустив, що з якоїсь причини Джепп не хотів, щоби новина про арешт потрапила в газети. Мене це трохи занепокоїло, оскільки припускалася ймовірність подальших арештів.

Після сніданку я вирішив пройтися до села й подивитися, чи повернувся Пуаро, та не встиг і вийти з будинку, як на порозі побачив невеличку постать, а знайомий голос сказав:

– Bonjour, mon ami!

– Пуаро, – вигукнув я з полегшенням і, схопивши його обома руками, потягнув до кімнати. – Я ще ніколи нікому так не радів. Слухайте, я не розповів нічого нікому, окрім Джона. Я правильно вчинив?

– Друже мій, – відповів Пуаро, – я не знаю, про що ви говорите.

– Про арешт доктора Бауерстайна, звичайно, – нетерпляче відповів я.

– То Бауерстайн заарештований?

– Ви не знали?

– Не мав найменшого уявлення. – Але, помовчавши трохи, додав: – Хоча це зовсім мене не дивує. Зрештою, ми лише за чотири милі від узбережжя.

– Узбережжя? – перепитав спантеличено я. – Як це стосується справи?

Пуаро знизав плечима.

– Це ж очевидно!

– Не для мене. Безсумнівно, я тугодум, проте мені взагалі не зрозуміло, що спільного близькість до узбережжя має з убивством місіс Інґлторп.

– Звісно, що нічого, – відповів Пуаро, усміхаючись. – Але ми розмовляли про арешт доктора Бауерстайна.

– Але ж його заарештовано за вбивство місіс Інґлторп…

– Що? – закричав Пуаро зі щирим здивуванням. – Доктора Бауерстайна заарештували за вбивство місіс Інґлторп?

– Так.

– Неможливо! Це занадто навіть для фарсу! Друже, хто це вам сказав?

– Гаразд. Ніхто мені не говорив, – зізнався я. – Але його заарештували.

– Так, звісно. Але за шпіонаж, мій друже.

– Шпіонаж? – Я хапнув повітря.

– Точнісінько.

– Не за отруєння місіс Інґлторп?

– Ні, якщо наш товариш Джепп не втратив здорового глузду, – спокійно відповів Пуаро.

– Але… я думав, що й ви так гадали.

Пуаро подивився на мене поглядом, який виражав здивований жаль і повне відчуття цілковитої абсурдності такої ідеї.

– Ви хочете сказати, – запитав я, повільно звикаючи до нової думки, – що доктор Бауерстайн – шпигун?

Пуаро кивнув.

– Ви ніколи цього не підозрювали?

– Мені навіть в голову не приходило.

– Вас ніколи не дивувало, що відомий лондонський лікар заховався в такому маленькому селі й має звичку прогулюватися ночами при повному параді?

– Ні, – визнав я, – ніколи про таке не думав.

– Звичайно, він німець за походженням, – сказав Пуаро задумливо, – проте доктор так довго практикує в цій країні, що всі сприймають його як англійця. Отримав громадянство приблизно п’ятнадцять років тому. Дуже розумний чоловік, до того ж єврей.

– Негідник! – вигукнув я з обуренням.

– Не зовсім. Навпаки, патріот. Подумайте, що цей чоловік може втратити. Власне, я ним захоплююся.

Проте я не міг дивитися на це по-філософськи, як Пуаро.

– І з цим чоловіком місіс Кавендіш блукала повсюди! – вигукнув я обурено.

– Так, я б сказав, що вона була для нього корисною, – зауважив Пуаро. – Поки пліткарі поєднували їхні імена, інші дивацтва лікаря проходили непоміченими.

– Отже, гадаєте, він ніколи по-справжньому не кохав її? – палко запитав я, можливо, занадто палко в такій ситуації.

– Цього, звичайно, я не буду стверджувати, але… можна сказати вам свою особисту думку, Гастінґсе?

– Так.

– Добре, так-от, місіс Кавендіш не кохає й ніколи ні на йоту не кохала доктора Бауерстайна!

– Ви справді так думаєте? – Я не міг приховати задоволення.

– Я цілком упевнений у цьому і скажу вам чому.

– Так?

– Тому що вона кохає іншого, mon ami.

– О! – Що він мав на увазі? Мимохіть приємне тепло розлилося моїм тілом. Щодо жінок я не марнославний, але пригадав певні свідчення, надто непомітні на той час, але, можливо, вони точно вказували, що…

Мої приємні думки перервав раптовий прихід міс Говард. Квапливо обвівши поглядом кімнату, щоб упевнитись, що тут більше нікого немає, вона швидко пред’явила старий аркуш коричневого паперу. Віддавши його в руки Пуаро, міс Говард пробурмотіла, як вона вміла, таємничі слова: «Зверху на шафі» – і прожогом залишила кімнату.

Пуаро із запалом розігнув папір і задоволено хмикнув. Він розгорнув його на столі.

– Ходіть-но, Гастінґсе. Скажіть мені, що це за ініціали – «Д.» чи «Л.»?

Це був аркуш паперу середнього розміру, покритий густою пилюкою, неначе лежав без ужитку якийсь час. Але наліпка на ньому привернула увагу Пуаро. Зверху цей листок містив друковану марку мсьє Парксонзів, славнозвісних театральних костюмерів, і був адресований «… (спірні ініціали) Кавендішу, Есквайру, Стайлз-Корт, Стайлз-Сент-Мері, Ессекс».

– Можливо, це літера «Т». Чи, може, «Л», – сказав я, вивчаючи аркуш зо дві хвилини. – Це точно не «Д».

– Добре, – відповів Пуаро, складаючи аркуш знову. – І я так думаю. Це «Л», будьте певні!

– Звідки це? – запитав я з цікавістю. – Це важлива знахідка?

– Загалом ні. Хоча вона підтверджує моє припущення. З’ясувавши про її існування, я послав міс Говард на пошуки, і, як бачите, жінка досягла успіху.

– Що вона мала на увазі, говорячи «зверху на шафі»?

– Вона мала на увазі, – швидко відповів Пуаро, – що знайшла аркуш зверху на шафі.

– Цікаве місце для клаптика коричневого паперу, – здивувався я.

– Зовсім ні. Верх шафи – відмінне місце для обгорткового паперу й картонних коробок. Я сам їх там зберігав. Якщо скласти охайно – зовсім не помітні.

– Пуаро, – серйозно запитав я, – ви вже розібралися з цим злочином?

– Так… можна сказати, я знаю, як його здійснили.

– О!

– На жаль, у мене немає доказів моїм припущеням, хіба що… – Із раптовою енергійністю він схопив мене за руку та потягнув у хол, збуджено викрикуючи французькою своє захоплення:

– Mademoiselle Dorcas, mademoiselle Dorcas, un moment, s’il vous plaît! [22]

Доркас, досить схвильована шумом, поспішно вийшла з буфетної.

– Моя хороша Доркас, у мене з’явилась ідея, малесенька ідея… якби її підтвердити доказами, який чудовий шанс!