Як Не вийти заміж за бога - Катаріна Рейніс

- Ти теж бачиш у мені пристаркуватого громилу? - Здивував!

- Та я якось про це не думала, - відповіла щиро. - Покинь! Не бери до голови! Делвін завжди мелить різні дурниці не замислюючись...

Джо лишень мовчки кивнув, приймаючи мою відповідь. Та я добре бачила, що це його зачепило. Сподіваюся, він не ображатиметься на мене і не уникатиме! Зізнаюся чесно, я вже якось звикла до його мовчазної, але обов'язкової присутності.

- Іди до таверни! – приголомшив мене чоловік, зупинившись на півдорозі. - Я скоро повернусь!

- Джо, ти куди?.. - встигла кинути йому навздогін, поки він не зник у натовпі. Мене проігнорували. Боги, аби він тільки не повернувся назад, бити надто балакучу морду Делвіна. Якби знала, що так вийде, сама вирвала б його довгий язик з бездонної глотки!

Джодаж, бог водної стихії

«Дядечко» - звучало у вухах, поки він прямував до найближчої цирульні. Це ж треба таке почути! Невже він справді став настільки схожим на звичайну людину? Так, боги іноді змінювали свій вигляд за власним бажанням чи під впливом середовища, але щоб настільки… Хоча, коли він востаннє вдивлявся у дзеркало?

Після втрати дружини та доньки не було жодного бажання навіть дихати. Дні змінювалися один за одним, не обіцяючи нічого, окрім швидкої смерті. Такого бажаного кінця, що обіцяв його серцю спокій. А після смерті Саші, єдиної, хто зміг вдихнути в нього життя, емоції та повернути безсмертя, час просто зупинився, втративши усякий сенс.

Тоді що змінилося зараз, якщо його раптом зачепила така дрібниця? Лишень слово, проте воно боляче дряпнуло самолюбство і гордість, які так невчасно прокинулися. Хіба ця людина сміє так розмовляти з Ним, богом, котрий з власної волі зійшов до нього, аби допомогти? Хіба має він право ганьбити Безсмертного в словах чи навіть думках? Хіба не повинен він тремтіти і падати ниць лише від одного передчуття, що поряд з ним один із Семи?..

Небо швидко заволокло густими сірими хмарами, гримнув грім, віщуючи наближення несподіваної грози. Кап-кап-кап забарабанили по дахах та бруківці великі краплі. Вулиці швидко пустіли. І лише Джодаж уперто не помічав нічого, що діялося довкола. Бог сердився, випускаючи на волю дрімаючу до цього часу силу…

Дзенькнув дзвіночок, впускаючи міцної статури чоловіка в невелику, проте затишну цирульню. Тут уже були клієнти, чоловіки різного віку, але приблизно одного статусу. Одні працювали, інші відпочивали, треті просто ховалися від літнього дощу, сподіваючись на його якнайшвидше завершення. І тільки добре розглянувши гостя, заклад раптом потонув у дзвінкій тиші.

Високий, широкоплечий, з копицею густого волосся і довгою синьо-чорною бородою, він займав весь проріз дверей, ледве вміщаючись у нього. У темних очах, здавалося, металися блискавки, а на обличчі застиг такий моторошний вираз, ніби він прийшов не стригтися, а когось вбивати.

- Ласкаво просимо! – першим отямився господар цирульні. Невисокий сивий чоловік, давно за шістдесят, акуратно причесаний, у вигладженому одязі та білому фартуху з нарукавниками, він кинувся до гостя, підхопив його під лікоть і провів до місця перед дзеркалом. – Будьте моїм почесним гостем, пане! Бачу, вам не завадила б моя професійна допомога. Як стригти? Хочете, я вкладу вашу розкішну бороду?..

- Ні! – гаркнув відвідувач, напружено розглядаючи себе у круглому дзеркалі. - Я хочу, щоб ви її збрели повністю! І… зробіть щось із волоссям, щоб воно…

- Я вас зрозумів! – щиро посміхнувся господар закладу, приступаючи до роботи. - Довіртеся мені! Обіцяю, я вас не розчарую!