Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі
Я дивилася на цього чоловіка і мені стало справді лячно. Я не могла зрозуміти звідки він взагалі мене знає. І ще дуже лякала його впевненість і гострий погляд, яким він на мене дивився.
— Вибачте, але ви напевно помилилися.— сказала я і відступила на декілька кроків.— Я нікого не шукала.
— Навіть ніяких родичів своєї мами?— спитав чоловік і підозріло подивився на мене.
— В моєї мами нема родичів. Її батьки давно померли і навіть я ніколи їх не бачила.
— Дивно, що вона вирішила приховати від тебе свого брата.— сказав цей чоловік і посміхнувся.
— Кого?— здивовано спитала я.
— Так. Я — рідний брат твоєї матері. До речі, мене звати Олег.
— Що за дурниці ви говорите?— обурилась я.— З чого ви взяли, що я вам повірю? І чому ви взагалі вирішили зустрітися зі мною?
Він довго дивився на мене, ніби роздумував, що саме відповісти. Цей чоловік мене лякав і навіть дуже сильно.
— Тому що в нас з твоєю мамою не дуже хороші стосунки,але я хочу це змінити.
— А до чого тут я?
— Розумієш, вона напевно не захоче мене бачити, але, якщо ти мене приведеш, то їй більше нічого не залишиться, як поговорити зі мною.— сказав чоловік і підійшов ближче.
— З чого ви взяли, що я буду вам допомагати? Та ще й повірю в цю дурню! — роздратовано відповіла я і взялася за ручку в дверцятах машини.
— Я можу розповісти тобі про все, що ти так сильно хочеш дізнатися.
— Хм, так я вам і повірила.
— Ти знаєш, чому твоя мама змінила ім'я? Чому вона навідується до Дмитра у в'язницю?— спитав чоловік і подивився на мене.— А я дуже добре знаю і можу тобі розповісти.
Чоловік говорив і дивився так впевнено, що я вірила йому. Він щось знав, і це щось повністю змінить моє життя. Я розуміла, що це мій шанс дізнатися правду, але я ніяк не можу довіряти незнайомій людині.
— Що ви хочете, щоб я зробила?
— Просто проведеш мене у ваш дім. От і все.
— Добре. Прийдете сьогодні о восьмій до нас на вечерю. Адресу я думаю, що ви знаєте.
— Знаю.— сказав чоловік і дуже дивно посміхнувся.— Дуже добре знаю.
Я сіла в свій автомобіль і бачила, як цей мамин брат спостерігав за мною. Я намагалася не хвилюватись, але мої руки зрадницьки тряслися. Коли я нарешті виїхала зі стоянки, то з полегшенням видихнула. Не знаю, що буде сьогодні ввечері, але мені дуже сильно страшно.
Щоб хоч якось розслабитись, я включила музику і почала підспівувати. На годиннику було опів на третю. Ще п'ять годин і тридцять хвилин... Невже сьогодні я все дізнаюся?
Через п'ятнадцять хвилин я зупинилася біля будинку Влада. Сьогодні, як і останніх декілька днів, ми повинні були робити проект. Я взяла свою сумку і вийшла з автомобіля. На вулиці було дуже холодно, тому я швидко побіла до вхідних дверей. Через деякий час Влад відчинив і ми піднялися в його кімнату.
— Я сьогодні довго не зможу бути.
— Чому?— спитав у мене хлопець.— Твоя мама буде знову сваритися? —Та якщо чесно, то мені байдуже, що вона собі думає. Я вже давно її не слухаю.
— Ого, ідеальна і слухняна Дана вирішила перечити своїй мамі.
— Може краще займемося проектом?— вирішила змінити тему я.
— Ми і так його майже завершили.— сказав Влад і сів на стілець.
— Так, але мені треба зробити ще один, якщо ти не забув.— сказала я і сіла біля нього.
— До речі, наступної п'ятниці ми з тобою йдемо на вечірку. — заговорив Влад, а потім додав,— Разом, як пара.
— Ой, точно. Я й забула, що ми граємо ролі закоханих. А що за вечірка?
— День народження в Тараса.
— Ясно.— просто відповіла я
— Показуй свої креслення. Подивимось, на чому ми закінчили.
Довгих чотири години ми працювали над проектом, щоб нарешті завершити його. Я вже майже забула про сьогоднішнього гостя, але, коли подивилася на годинник, то швидко піднялася зі стільця.
— Мені вже треба бігти!— сказала я і почала похапцем збирати свої речі.
— Що таке? Ти якась дивна.— спитав Влад і подивився на мене.
— Нічого. Просто сьогодні на вечерю мають прийти гості.— відповіла я і пішла в коридор.
Я швидко вдягнула куртку і взула черевики.
— Бувай, Влад.— сказала я і схопила свою сумку. — Дякую тобі за допомогу.
— В тебе точно все нормально?— підозріло спитав хлопець.
— Так. Все добре. — відповіла я і побігла до своєї машини.
Залишилась лише одна година і я все дізнаюся. Коли я зупинилася біля свого будинку, то спершу оглянула двір, щоб перевірити чи немає того чоловіка. Я б не хотіла з ним зустрітися тоді, коли так темно.
На щастя, все було тихо, тому я швидко зібралася з духом і зайшла в будинок. Мама вже була вдома і готувала щось на кухні.
— Привіт. — сказала я до неї і сіла на стілець.
— Ти сьогодні, на диво, швидко повернулася. Чи може тебе вже нарешті вигнали з тої божевільні?— роздратовано мовила мама і налила собі каву.
— Ще невідомо, в якій божевільні ми живемо.— буркнула я.
— Ти щось сказала?— сердито заговорила мама і подивилася на мене.
— Та ось думаю, скільки ще таємниць ти приховуєш.
— Знову ти починаєш цю тему. Я тобі вже казала, що цей лист — суцільна брехня!
— Я щось дуже сильно сумніваюся. — сказала я і стала навпроти неї.— Чому ти не сказала що в тебе є брат?
— Про що взагалі ти говориш? Який ще брат?— спитала мама і почала сміятися.— Це ті божевільні тобі так мізки промили, що ти тепер вигадуєш різні дурниці?
— По-твоєму це смішно?— сердито спитала я.— Чи може те, що ти ходиш у в'язницю теж смішно?
— Дано, перестань!— погрожуючи сказала мама.
— Ай, чекай! Я знаю з чого ми точно посміємося!— саркастично мовила я і подивилася на неї.— З того, що тебе насправді звати Тетяна.
— Ні, дорогенька!— сказала мама і підійшла ближче.— Ми посміємося тоді, коли Катерина дізнається про твою причетність до смерті Соломійки.
Я здивовано відкрила рот і великими очима подивилася на маму. Ця жінка не може бути моєю матір'ю!
— Ти ж не збираєшся їй розказати?— стурбовано спитала я.
— Якби хотіла, то вже давно б це зробила. Я, на відміну від тебе, дбаю про твою репутацію.
— Ти ж знаєш, що тоді, коли тітка Катя дізнається правду, то зламається. Я надіюсь, що ти не дійдеш до такої жорстокості.
— Це ми ще подивимось на твою поведінку. — сказала мама і продовжила пити свою каву.
— Як ти можеш бути така безсердечна і спокійна?— здивовано спитала я.
— Я просто хочу, щоб все було так, як раніше.
— Цього ніколи не буде.— впевнено сказала я.
— Подивимось.— відповіла мама.
Раптом ми почули стук в двері. Я одразу ж піднесла очі на стінний годинник. Рівно вісім.
— Хто це прийшов?— спитала мама.
— Сюрприз!— з посмішкою сказала я і пішла відчиняти.— Я думаю, що ти будеш дуже рада.
— Ох, напевно хтось з цих твоїх божевільних!— крикнула вона з кухні.
— Ні. Цього разу з твоїх!— сказала наостанок я.
Коли я відчинила двері, то побачила на порозі того чоловіка. Я дивилася в його сірі очі та відчувала сильний страх.
— Може ти мене впустиш? На вулиці холодно.— вивів мене із думок його голос.
— Звісно, проходьте.— я відступила і чоловік зайшов всередину.
Він почав роздягатися і відкрито розглядати наш будинок. Не скажу, що ми були дуже багатими, але показати було що.
— Мамо, у тебе гості!— сказала я, коли прийшла на кухню.
Весь цей час чоловік йшов за мною і оглядався. Мама стояла спиною до нас і дивилася у вікно. Вона повільно обернулася, а коли побачила його, то чашка випала з її рук і розбилася на маленькі шматочки. Вона здивовано подивилася на чоловіка і зробила декілька кроків назад.
— Щ-щ-що ти тут робиш?— налякано спитала мама.
— Любо, ну ти чого? Я ж Олег —твій брат! Ти хіба не рада, що я приїхав?— сказав з посмішкою чоловік і підійшов до неї.
Він міцно обійняв маму і сказав їй щось на вухо. Вона повільно і злякано кивнула, але потім взяла себе в руки.
— Навіщо ти приїхав?— згодом спитала мама.
— Познайомитися з твоєю сім'єю. Ти тоді поїхала і залишила мене одного.
— В нас гості?— почула я голос батька, коли він спускався по сходах.
— Т-так.— схвильовано відповіла мама.— Це... Ем... Мій брат.
Тато подивився на чоловіка і нахмурився.
— Твій брат? Я не знав, що в тебе були родичі. Ти казала, що твої батьки померли і в тебе більше нікого нема.— здивувався батько.
— Я... Просто...— мама не могла зв'язати ні слова.
— Ми з нею були не в хороших стосунках.— заговорив дядько.— Я просто хочу це змінити.
— Ніколи не пізно виправляти помилки.— сказав тато і посміхнувся.— Ну що ж, ми завжди раді новим знайомствам.
— Я, до речі, Олег.— мовив той чоловік і протягнув руку батькові.
— Олексій. — сказав тато і потиснув руку дядькові.— Ну що, будемо вечеряти?
— Ви сідайте, а я зараз все принесу.— сказала мама і почала збирати уламки кружки.
Тато провів дядька до вітальні, а я вирішила допомогти мамі. Через деякий час до нас спустилася Кіра і теж здивувалася гостеві. Мама весь цей час не могла зібратися. В неї все падало з рук.
— Хто цей чоловік?— спитала у мене Кіра.
— Мами брат.— відповіла я.
— Що? Ти жартуєш?— надто емоційно сказала Кіра. — В неї ж нема ніяких родичів!
— Мені здається, що щось тут не так. Ти бачиш, як вона дивно поводиться. І чого тоді вона раніше не розповідала про нього?
— Щось тут нечисто.— прошепотіла Кіра.
Ми взяли тарілки і розклали на столі. Коли вже все було готово, я сіла на свій стілець.
— Ох, а хто ця неймовірна красуня?— сказав чоловік і подивився на сестру.— Ми з тобою ще незнайомі.
— Кіра.
— Дуже приємно, а я — твій дядько. — з посмішкою мовив чоловік.
— Щось ми раніше про вас нічого не чули. — сказала до нього сестра.
— Просто в нас з твоєю мамою були складні стосунки.
— Серйозно?— Кіра зробила здивований вигляд.— Може розкажете?
— Іншим разом, дорогенька.— відповів дядько.
Весь вечір ми розмовляли про все, а по суті ні про що. Дядько питав про те, як ми з сестрою вчимося, де працює тато та чим займається мама. Я сиділа і не могла зрозуміти для чого взагалі цей чоловік прийшов. Але я знала точно, що він дуже сильно налякав маму. Вона весь вечір сиділа мовчки і понуро дивилася в тарілку. Не знаю, що пов'язує її з цим чоловіком, але в мене тепер ще на одну таємницю більше. Чи може навпаки, все близьке до розв'язки?
Вже пройшло три дня з того часу, як ми познайомилися з дядьком. Більше я його жодного разу не бачила. Він так і не розповів мені правду, хоча обіцяв.
— Ти справді думаєш, що той чоловік твій дядько?— спитала в мене Єва, коли ми їхали в її машині.
В неї сьогодні чергова фотосесія і вона попросила, щоб я була присутня поруч з нею. Я вирішила погодитися і після пар ми поїхали в салон.
— Не знаю. Він дуже сильно лякає і мене, і маму. Якби він був її братом, то хіба вона б його так боялася?
— А може він їй колись щось зробив? Образив чимось?
— Без поняття. Я взагалі нічого зараз не розумію.
— Будемо надіятись, що він нічого вам не зробить.— сказала Єва і звернула на повороті.
— Будемо.— сказала я і подивилася в вікно.
Я помітила чорну машину, з якої вийшов дуже знайомий мені силует.
— Стій!— крикнула я Єві. — Це він! Він!
— Хто?— здивовано сказала подруга і різко зупинила.
— Той чоловік.
Він стояв біля кав'ярні та чекав на когось. Я дивилася на нього і мені вкотре стало страшно.
— Він на твою маму чекає?— спитала Єва.
— Напевно, але сподіваюсь, що ні.— відповіла я.
Через деякий час біля нього зупинилась жінка. Це не була моя мати, але я вже її бачила раніше.
— Не може бути...— прошепотіла я, коли помітила знайомі риси обличчя...
