Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі

Я дивилася на маленьку красуню і бачила в ній стільки подібностей зі Владом. Дівчинка великими очима дивилася на нас, а потім притулилася дужче до батька. Хлопець тим часом продовжував сперечатися з татом. 
— Може ти впустиш їх в будинок? На вулиці ж холодно!— сказала я до Влада.
— В цьому нема потреби, тому що вони вже йдуть геть.— відповів хлопець, продовжуючи дивитися на батька. 
— Синку, ну чому ти так? Ми ж лише хочемо, щоб всім стало краще. — заговорив дядько Сергій.
— Та невже? А мені здається, що ти вже зробив все для свого щастя, а про нас з мамою взагалі забув. 
— Значить так,— сказала я,— Влад, ти зараз же відходиш від дверей і впускаєш батька з сестрою всередину! Вам треба поговорити. 
Хлопець подивився на мене і, важко зітхнувши, відійшов. Він попрямував у вітальню, а його батько тим часом увійшов у будинок. Він поставив маленьку дівчинку на підлогу і почав роздягатися. Я тим часом присіла біля маленького дива і зняла їй шапку. 
— Яка ж ти красуня!— сказала я, коли розглядала її кучері. — А як тебе звати?
Дівчинка продовжувала дивитися на мене своїми блакитними очима і весь час мовчала. 
— Не хочеш зізнаватися?— посміхаючись сказала я.— Ну то може скажеш скільки тобі років?
Я розчепила її рожеву курточку і допомогла зняти чобітки. 
— Який в тебе гарненький светрик!— продовжувала  я.— Хто це тобі купив?
— Дано,— звернувся до мене батько Влада. — Софійка не говорить. 
— Ну це ж нормально. — відповіла я.— Вона ще дуже маленька. Їй же тільки два рочки. Це я чогось причепилася до неї з різними питаннями. 
— Софійка взагалі не говорить.— різко відповів чоловік.
— Вибачте,вона — німа?— здивовано спитала я.
— Можна і так сказати.
— Вона не народилася такою?
— В Софійки була важка психологічна травма, тому вона не розмовляє.— відповів батько Влада і взяв дівчинку за руку. 
Вони пішли у вітальню, а я дивилася їм в слід. Дівчинка постійно оберталася і шукала мене. 
— Що ж з тобою сталося?— прошепотіла я і пішла за ними. 
Влад сидів на кріслі, а його батько навпроти на дивані. Софійка була на колінах в чоловіка і тримала в руках якусь ляльку. 
— Не розумію чому ти хочеш, щоб я познайомився з цією дитиною.— згодом сказав Влад.
— Ця дитина — твоя сестричка!— відповів дядько Сергій.
— В мене була тільки одна сестра.
— Але Соломійці ти вже нічим не зарадиш, а їй,— чоловік подивився на дівчинку,— потрібна твоя допомога. 
— І чим же я можу допомогти твоїй дитині?— здивувався Влад.
— Софійці потрібна увага і щоб хтось був поряд. 
— І ти хочеш, щоб це був я?— спитав хлопець і ледь не засміявся.
— Влад, вона не говорить. — сказав дядько Сергій,— В мене постійно робота і в Ліни також, а наша дівчинка залишається з нянею. Хтозна, як та жінка за нею доглядає.
— В чому взагалі проблема? Віддайте її в садочок.
— Ми не можемо. — сказав чоловік і відвів погляд.— Після однієї важкої ситуації у Софійки сталася психологічна травма і вона боїться незнайомих людей. Це вперше, коли вона спокійна біля інших. Ти її не лякаєш і Дана, здається, їй сподобалася.
— То ти хочеш, щоб я влаштувався її нянькою, чи як?— різко спитав Влад.
— Ні. Я хочу, щоб ви хоча б декілька разів на тиждень бачились. 
— Ти думаєш, що це щось змінить?— сумніваючись сказав хлопець.
— Я вірю, що ти їй допоможеш.— щиро відповів чоловік.
— Батьку, а ти не боїшся, що я не зможу її вберегти? Як і Соломійку. — заговорив Влад і подивився на свого тата.— Ти потім теж будеш ненавидіти мене і звинувачувати в усьому?
— Це було моєю найбільшою помилкою і я дуже шкодую, що так відносився до тебе. Не знаю, чи зможеш ти мене колись пробачити, але я дуже прошу, щоб ти врятував її.
Влад подивився на дівчинку, що сиділа в батька на колінах і сумно посміхнувся. Можливо вона нагадує йому про Соломійку, але щось мені підказує, що він зовсім не такий байдужий до неї, яким хоче здаватися. 
— А що мама скаже? Я не можу так з нею вчинити. — згодом заговорив Влад.
— Катя вже все знає. Я б не зміг просити в тебе допомои без її дозволу.— відповів дядько Сергій.
— Коли ти встиг з нею про це поговорити?
— Вона сьогодні бачилася зі мною і Ліною.
— Що?— здивовано і дещо сердито крикнув Влад. — Тобто в неї була зустріч з вами?
— Так.
— Тоді де зараз мама?
— Разом з Ліною. Коли Катя мені дозволила, я відразу ж поїхав до тебе. 
— Не можу повірити!— сказав Влад і піднявся з крісла.— Як взагалі мама може з вами спілкуватися? Та вона ж так страждала через тебе і твою зраду!
— Так!— голосно сказав чоловік і теж піднявся.— Все, що ти б не говорив про мене — правда. Але ти не можеш винити мене за те, що я просто захотів стати щасливим. 
— Тоді, коли ти будував своє щастя, ми з мамою страждали через важку втрату.— ображено сказав Влад.— Ти навіть не уявляєш, як було мені важко, коли мама по ночах ридала і навіть не хотіла  мене знати!
—Влад, мені дуже шкода, що тобі довелося це все пережити, але ця дитина ні в чому не винна. 
—Гаразд,—сказав згодом хлопець.— Я спробую допомогти тобі, але якщо у мене нічого не вийде, то я відразу ж покинув цю справу.
—Дякую тобі, синку.  Для мене це дуже важливо.— сказав чоловік і взяв дівчинку на руки.
Влад підійшов ближче до Софійки і довго дивився на неї. Дівчинка спочатку притулилася ближче до батька, але потім посміхнулася і простягнула свої маленькі ручки до хлопця. 
— Що з нею сталося?— через деякий час спитав Влад.
— Це дещо складна ситуація, тому я не хотів би говорити про це в присутності чужих людей.— відповів дядько Сергій і подивився в мою сторону.
— Якщо ви не хочете розповідати через мою присутність, то я можу вийти.— сказала я.
—Візьми, будь ласка, Софійку з собою. — попросив у мене чоловік. — Добре. — сказала я.
 Дядько Сергій поставив дівчинку на підлогу і я взяла її за ручку.
— Ходімо, моя красуне.— сказала я до неї.— Покажу тобі всі кімнати.
Я піднялася на другий поверх і не змогла нічого почути. Мені було цікаво, що стало причиною того, що дівчинка не розмовляє. Але, напевно, це щось дуже серйозне і мені справді не варто про це знати. Та й в принципі мене це аж ніяк не стосується. 
Я завела дівчину в найпершу кімнату і почала з нею гратися її лялькою. Через деякий час я почула шум на першому поверсі і взяла Софійку за ручку.
— Ну що? Йдемо подивимося, що там робиться?— сказала я і ми спустилися до вітальні.
Посеред кімнати я побачила тітку Катю разом з якоюсь жінкою. Вона мала довге каштанове волосся і була досить дорого одягнута. Жінка подивилася на мене і швидко підбігла.
— Софійко, ходи до мами.— сказала жінка і забрала від мене дитину.
Я зрозуміла, що це Ліна і мені здалася дуже дивною її поведінка. 
— Ну ми вже напевно підемо.— сказав дядько Сергій.— Дякую, синку,  за те, що не прогнав нас. 
Влад просто кивнув  і відійшов від них. Тоді дядько Сергій з Ліною пішли до виходу, а я помахала Софійці, яка весь цей час дивилася на нас з Владом.
—Навіщо ти ходиш на зустрічі з цими людьми?— сердито спитав Влад.
— А чому я не можу з ними зустрічатися?— обурилась жінка і пішла на кухню.— Ми з твоїм батьком не чужі, а Ліна — моя подруга.
— Та ті люди зовсім не думають про твої почуття!— роздратовано сказав Влад.
— Ти надто все перебільшуєш.— просто відповіла тітка Катя.
— Мамо, згадай скільки тобі страждань приніс цей чоловік!
— Владику, ти знаєш що Ліна мені дуже сильно допомогла у важкий для мене час. Тому, якщо вони з твоїм батьком зараз щасливі і виховують прекрасну донечку , то нехай так і буде. Тим більше дівчинка потребує підтримки. 
— Ти теж цього потребувала! А він просто кинув тебе!— продовжував Влад.
— В мене зараз є ця підтримка, а у неї — ні. Ти їй потрібен, як брат. — сказала тітка Катя і подивилася прямо йому в очі.
— Але ж...
— Не сперечайся зі мною!— голосно мовила жінка.
— Мені вже потрібно додому.— заговорила я і тільки тоді вони згадали про мою присутність.
— Я тебе підвезу.— сказав Влад і пішов у коридор.
Я попрямувала за ним і вдягнула свою курточку. На голову натягнула теплу шапку і закуталася в шарф. Коли ми вийшли на вулицю, то помітили, що почав сильно падати сніг. Все кругом було,як у казці і в мене відразу піднявся настрій.
— Може трохи прогуляємось?— запропонувала я . 
— Гаразд. — погодився хлопець. — Але є одна умова. 
— І яка ж?
— Ми не обговорюємо сьогоднішню ситуацію.
— А я і не збиралася.
Всю дорогу ми розмовляли про все на світі, але не зачіпали основних тем. Мені навіть було дивно, що з Владом можна так легко спілкуватися. Він навіть декілька разів щиро сміявся. Може в нього вже дійсно пройшла та ненависть? Чи може це було щось зовсім інше?
Вже біля мого будинку ми попрощалися і я швидко забігла в двір. 
— Ти сумував за мною, Блум?— спитала я в свого собаки. — Сумував, знаю.
Я почала його гладити, а він голосно скавчати. Потім Блум різко піднявся і став голосно гавкати.
— Ну що таке? — спитала я і подивилася в ту сторону, куди він гарчав.— Нікого ж нема!
Я подивилася ще раз і мені здалося ніби пробіг якийсь силует. Від здивування і страху я здригнулася,а собака заспокоївся. 
Я все ж налаштувала себе на те, що мені цей силует прибачився. 
— От і налякав де ти мене!— звернулася я до Блум і пішла в будинок.
Декілька днів я приходила до Влада і ми робили разом проект. Мама постійно влаштовувала допит і страшно злилася через те, що я  проводжу час з Владом і тіткою Катею. Вона ніяк не могла зрозуміти, що їхня компанія стала для мене набагато приємнішою і ріднішою, ніж її. Постійні сварки і таємниці завели мене в глухий кут і я зовсім не маю бажання дізнаватися все. Мені так набридли ці секрети та інтриги, що у мене просто нема сил.
Після ще одних нудних пар, я пішла на стоянку автомобілів. Через холодну і морозяну погоду сьогодні довелося їхати на машині. Я йшла з університету, щоб якнайшвидше сісти в свій тепленький  автомобіль. Моя ціль була майже виконана, коли я схопилася за ручку дверцят машини, але раптом мене різко зупинили.
— Дано?— почула я за спиною чоловічий голос.
Я повільно обернулася і помітила чоловіка, якого раніше не бачила. Він був досить високий у великій чорній куртці. На вигляд йому була більше сорока років.
— Вибачте, а ви хто?— здивовано спитала я.
— Той, кого ти шукала.— відповів чоловік з дивною усмішкою, а я помітно напружилась...