Подаруй мені тата - Анна Дрімс
Ніка
— Заспокойся, — твердо каже, але мені здається, що я чую нотки болю… співчуття… Він опускає долоні на мої плечі.
— Так давай! — продовжую, не зважаючи на його слова. Відступаю, звільняючись від його рук. — Тільки пообіцяй, що після цього ти зникнеш із мого життя.
— Так не хочу, — невдоволено вимовляє, не зводячи з мене очей.
— Ясно... — шепочу.
Не знаю, що на мене находить. Сідаю у свою машину й різко стартую. Виїжджаю з парковки на дорогу, витискаючи шалену швидкість, несуся... пульс зашкалює, скажено розбігаючись венами. Перед очима проноситься минуле, але найболючіше — це наш розрив… Сльози, не зупиняючись, течуть по щоках, обпалюючи шкіру. А я ж і справді сказала йому тоді про вагітність... зізналася... але побачивши його реакцію...
— Ігорю, — посміхаючись, забігаю в кімнату, тримаючи за спиною три позитивні тести.
Останнім часом він постійно зайнятий, охолонув до мене. Я відчуваю, що щось відбувається… і це щось руйнує все добре між нами… Він зривається кудись посеред ночі. Може не з'являтися вдома цілодобово, але, коли я бачу його похмурий вигляд, до болю втомлене обличчя, намагаюся не лізти з розпитуваннями. Може, хоч це його трохи потішить…
— Що? — питає, навіть не глянувши на мене. Збирає свої речі у валізу.
— Нове відрядження? — сумно цікавлюся, сильніше стискаючи тести за спиною.
— Так, — беземоційно каже. Боюся почути від нього щось погане. Останнім часом нас ніби не існує, ми як сусіди… Кожен живе у своєму окремому світі… Він вже пропонував розійтися, говорив образливі речі, але я ніби нічого не чула, умовляла його спробувати ще раз… і вмовила… Не можу уявити, як житиму без нього. У моїй голові просто немає такого варіанту. Все розвалиться… без нього… — Я тут подумав…
— Ігорю, я вагітна, — перебиваю. Він різко повертається до мене, але я не бачу жодного вияву радості… нічого… Навпаки, таке відчуття, що на нього тонну цементу звалили. І він думає, як можна позбавитися цієї проблеми… Але я не сприймаю цю новину як проблему…
— Невчасно... — похмуро бурчить собі під ніс, але я все чую. — Який термін? — запитує, а в мене ніби все всередині руйнується і руки чомусь починають тремтіти, а на очі навертаються сльози, але я стримую свої емоції щосили. Чудово розуміючи, до чого було це питання… швидко приймаю рішення… Правильне чи ні? Не знаю, час покаже…
— Видихай, Градов, — беру свої емоції під контроль, перший раз відчувши укол розчарування в Ігорі. — Я пожартувала.
— Невдалий жарт, — важко видихає. Його холодні інтонації дряпають все усередині.
Вибігаю з кімнати наче ошпарена, заходжу у ванну. Включаю воду та дивлюся на себе в дзеркало, чітко розуміючи… що всередині моє майбутнє… і, можливо, без Ігоря…
Немов прийшовши до тями, бачу попереду поворот і різко вивертаю кермо, відчуваю, як автівку заносить. Ледве не вилітаю з дороги. Гальмую за пів метра від дерева, в яке мало не врізалася.
Полегшено видихаю, розуміючи, що вулиця порожня... Виходжу з машини й плачу. Просто ридаю... Не помічаю, як за пару секунд Ігор опиняється поряд. Він різко хапає моє обличчя у свої долоні.
— Ти що робиш? — зло шипить в обличчя. — Дура! — лається, відчуваю, як він напружується. — У тебе дочка! Ти про неї хоч трохи…
— У нас... — шепочу, дивлячись прямо в його блакитні очі. Відчуваю тремтіння у всьому тілі… сльози котяться по обличчю, обпалюючи шкіру. Можливо, він і був у цьому впевнений, але почути підтвердження від мене йому було важливо.
Він несподівано цілує — грубо, ніби хоче покарати… Відчуваю, як він сердиться через мою ідіотську імпульсивність… Акуратно кладу руки на його груди, наче боюся доторкнутися. Може, я таки кудись врізалася і все це просто марення?
Відчуваю його долоні на своїй талії, він сильніше втискає мене в себе, обіймає. Його руки, такі, як і раніше... міцні, сильні та... оманливо надійні...
— Поїхали до мене? — шепоче в мої губи.
— Добре, — погоджуюсь, відома бажаною близькістю. Як же я все-таки за ним скучила ...
Хвилин через п'ять ми опиняємось біля його під'їзду. Подумки зауважую, що живе він недалеко від нас із Надійкою… Виходжу на вулицю. У моїй голові з'являються сумніви щодо правильності мого вчинку. Мороз потроху приводить до тями, змушуючи думати…
— Ігорю, — тихо кажу, коли він підходить, але Градов не дає продовжити, знову цілуючи, змушує забути про все…
Він підхоплює мене на руки, і наново відчувати землю під ногами я починаю вже в ліфті, його руки досліджують моє тіло розстібаючи пальто. Мої пальці тремтять. Він упевнений, знає чого хоче… на відміну від мене… Хоча зараз я теж знаю, чого хочу…
Пропускаю той момент, коли ми опиняємось у його квартирі. Відчуваю, як стає прохолодно, коли я залишаюся без пальта та светра.
Він цілує так, що я задихаюся, висну на ньому як лялька, не в змозі сказати й слова… Ігор підхоплює мене під стегна, обвиваю ногами його торс.
— Градов, — шепочу, коли його губи торкаються моєї шиї. — Як же я за тобою сумувала... — Не можу зрозуміти, сказала останню фразу у своїх думках чи вголос...
Ігор ніжно опускає мене на ліжко, але всі його рухи різкі, гострі. Ми обидва на межі й нам добре…
В один момент його грубість змінюється ніжністю, по щоці скочується сльоза, добре, що він цього не помічає.
Задихаюсь від задоволення та сама тягнуся до його губ, цілую…
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно