Обіцяю кохати завжди - Ема Ноель

— Не вдавай із себе те, чим ти не є, бридке каченя. Лебедем тобі ніколи не стати, — кидає наостанок Іра.

А наступної секунди, на моє величезне полегшення, в аудиторію заходить викладач, а я відпрошуюсь на кілька хвилин під його незадоволений погляд і йду забрати свою сумочку.

Схоже, Таня справді вирішила ризикнути і звабити Кліма. І, вочевидь, навіть вдало. Прямуючи на обід, я застаю їх двох у коридорі. Клім стоїть, притулившись плечем до стіни й схрестивши руки на грудях, а Таня, шепочучи йому щось на вушко, грайливо ковзає нігтиком по його грудях, обтягнутих светром із високим коміром.

Він навіть не поглянув на мене, явно захоплений співрозмовницею, хоча його обличчя й не виражало жодних емоцій. Але він завжди такий: холодний, байдужий, далекий. Наче мешкає в іншому світі, а люди навколо нього — настирливі мошки, які не варті його царської уваги.

Не хлопець, а бездушна скеля.

Взявши їжу, підходжу до столика, тихо сідаю, намагаючись не привертати зайвої уваги. Від постійної напруги тремтять руки й серце б’ється в хаотичному ритмі, то завмираючи з переляку, то гуркочучи з граничною швидкістю. У постійному очікуванні знущань, принижень, образ, а тепер ще й погроз.

Клім легкою ходою хижака на своїй території проходить повз, наповнює тарілку їжею. Таня не відлипає від нього до останнього, і тільки коли він прямує до своїх друзів, вона з усмішкою від вуха до вуха йде до нас. Точніше, до них, моєї колишньої компанії, адже мене тут нібито й не існує.

Окинувши мене зневажливим поглядом, Таня кривиться незадоволено. Щось шепнувши Ірі, повертається й каже мені:

— Забирайся.

Куди? У сенсі забирайся? Тут усі столи зайняті, усі розбилися на компанії. Взяти тацю й пересісти до когось іншого? Так мені здається, що мені тут таку репутацію створили, що ніхто у свою компанію не прийме.

— Я нікого не чіпаю. Можу я спокійно поїсти?

Не прогинатися, не здаватися, давати відсіч…

— Не можеш! Ти всіх тут дратуєш. Повія, стукачка й потвора. Забирайся! — волає на все приміщення. Штовхає мою тацю, мало не вивернувши її вміст на мене.

Придушивши в собі злість і образу, підводжуся й озираюся розгублено. Ніхто на мене не дивиться, наче мене й не існує. Наче я… і справді така, що зі мною навіть за одним столом сидіти гидко.

І раптом підводиться він. Клім, кинувши на мене швидкий погляд, встає з-за столу і йде до мене. Чи не до мене? Він на мене не дивиться, дивиться на Таню. Мені здається, він її буквально спопеляє поглядом. Якщо це симпатія — боже борони мене від такої симпатії. Краще вже та байдужість, з якою він дивився на мене.

Мені вже і їсти перехотілося. І його допомога не потрібна. Нічого від нього не хочу. І справді з чорним серцем, мертвим. Тому що не може нормальна людина так дивитися, навіть якщо вона незадоволена, зла, або навіть шаленіє від люті!

А він дивиться. Іноді дивиться так, що душу навиворіт вивертає, хоча я була впевнена, що моя душа загубилася в міжсвітті.

Опустивши долоню на спинку стільця, на якому сидить Таня, Клім нахиляється й щось шепоче їй. А потім йде, більше не глянувши в мій бік.

Вичерпала себе його порядність і доброта. Сказала, що не варто так турбуватися через потвору та каліку, він і послухав.

Проте Таня на мене дивиться: переможно, нахабно, з насмішкою. З ненавистю за те, чого я не робила. З надуманими причинами, прикрашеними брехнею тієї, хлопця якої я буцімто відбити хотіла. Я з першого дня підозрювала, що від Іри добра не чекай. Але все наївно сподівалася, що зможу порозумітися і з нею, і з усіма одногрупниками. Адже я миролюбна, спокійна. А такою, виявляється, не можна бути.

Мимохідь кидаю погляд на стіл Кліма. Він пішов, а ось троє його друзів лишилися. Й один із них, спіймавши мій погляд, раптом киває, щоб я йшла до них. Ну ні! Ці троє разом із Клімом — моторошні до втрати свідомості. Немов чотири вершники апокаліпсиса, їй-богу.

Розвертаюсь і плетуся до підвіконня. Там теж можна влаштуватися, нехай і стоячи, проте спокійно поїсти.