Обіцяю кохати завжди - Ема Ноель

Вихідні пролітають надто швидко, повертаючи мене до пекла. Візит до психолога в суботу, від якого я збиралася вже відмовитися, трохи збадьорив мене. Булінг трапляється часто. Потрібно не прогинатися, не здаватися, давати відсіч і не виказувати свого страху. А ще не мовчати: обов’язково поскаржитися до ректорату. Тільки навряд чи моя скарга щось дасть. Спочатку треба довести, що це все підступи Іри. А враховуючи, що проти мене налаштована вся група, відрахують найімовірніше саме мене. 

Залишається тільки «не прогинатися, не здаватися» й так далі.

Першу половину дня мене випробовують єхидними посмішками. У їдальні Таня бурчить, звертаючись при цьому до Іри, наче я тут меблі:

— Коли наш стіл уже перестане бути притулком для потвор?

— Так, може, варто ще раз наочно пояснити, що їй тут не раді: ні за столом, ні в групі, ні в межах цього універу взагалі, — кидає у відповідь Іра.

Не прогинатися, не здаватися, давати відсіч і не виказувати свого страху, — повторюю, як мантру, коли спроби звести мене зі світу продовжуються, тільки вже в більш витонченій формі.

Спочатку прямо під час пари з мого столу вислизає зошит, коли я відволіклася на телефон, який вібрує вхідним повідомленням. Зошит пішов по руках, а в повідомленні написано: «Зникни, потвора». Застосувати на практиці поради психолога не вдається. Коли на мій відчайдушний шепіт і прохання повернути зошит ніхто не відреагував, щойно я відкрила рота, щоб поскаржитися викладачеві, отримала від останнього зауваження. Мої слова, що в мене відібрали зошит і не хочуть повертати, просто проігнорували, сприйнявши за дитячі відмазки.

А до інших образливих прізвиськ із вуст одногрупників додалося ще і «стукачка». На перервах мені влаштовували квест, змушуючи ходити по аудиторії в спробі зібрати свої речі. Телефон, сумка, вміст якої передавався з рук у руки, а потім усе разом ледь не вилетіло через вікно. У результаті вони розкидали все по підлозі, а мені довелося, насилу стримуючи сльози образи, збирати свої речі.

Їм подобається бачити мою слабкість. Подобається бачити мою неповноцінність. Подобається мій біль. Мабуть, це допомагає їм почуватися вищими, кращими, досконалішими. Інакше навіщо таке коїти? Хочуть, щоб я пішла, перевелася? А я не можу перевестися. Не на мою спеціальність. Найближчий університет за десятки кілометрів, а до гуртожитку батьки мене не відпустять.

Ці знущання продовжуються кілька днів. У результаті регочучи й дражнячи мене виставленою у вікно сумкою, Гнат — приятель Юлі, який плазує перед нею за будь-якої нагоди, — все-таки викинув мою сумку у вікно, коли я намагалася до неї дотягнутися.

— Там невисоко. Можеш слідом стрибнути, якщо вона тобі так сильно потрібна, — зі смішком кидає Гнат.

Від безвиході сльози бризкають з очей. Тремтячи від злості та образи, повертаюся до своїх одногрупників. Бачу насмішки, ненависть, байдужість — і жодного співчуття.

— За що?! — вигукую в розпачі. — За що ви з мене знущаєтесь?

— А ти не знаєш? — хмикає Іра. — Невже у своєму оці й колода непомітна? Чи ти вважаєш це нормальним, до чужих хлопців у штани лізти?

— Про що ти? До кого я лізла?

Невже все через той випадок, коли вона застала мене в кімнаті Андрія? Але ж між нами нічого не було!

— До Андрія мого лізла, посварити нас намагалася! — схопившись із місця, шипить мені в обличчя Ірка.

Дивлюсь на Андрія. Нумо, скажи, що це не так! Ти ж знаєш, як усе було насправді!

— Я тобі довіряв, Ані, — хитаючи головою, промовляє Андрій. — Я був п’яним, і якби ти була моїм другом, ти пішла б відразу, а не загравала зі мною, при цьому ще і сказавши Ірі, що мені погано і я її чекаю. Ти хотіла посварити нас, навмисно все це зробила, мало не поцілувала мене в неї на очах. І все через те, що ми розлучилися? Спочатку сама натякнула, що я тобі нецікавий, а потім вирішила помститися, тому що не повівся на сльозливі історії? На жалості стосунки не збудуєш, Ані. І на чужому нещасті щастя теж не буває. Я думав, що ти хороша, а ти, виявляється, підла, заздрісна тварюка. Тобі тут не місце.

Я гублюся від його слів. Адже це все неправда! Звідки ця ненависть? За що?!

— Саме так! — емоційний окрик змушує мене повернути голову в бік Тані, скинувши в подиву брови. А їй я чим не догодила? — На жалості стосунки не збудувати, тож твої маневри та загравання з Клімом не спрацюють. Він не поведеться на таку… неповноцінну, — випльовує з огидою, — коли є поруч такі, — ковзнувши поглядом униз, робить помах долонями, вказуючи на себе.

— Які загравання?.. — на видиху вимовляю, хоч уже розумію, що їх не переконати. Щось обривається всередині, розбивається вщент. Іра всім промила мізки, набрехала, тому що не писала я їй жодних повідомлень. Тільки хто мені тепер повірить?

— Ось такі немічні загравання, як у тебе! — Таня теж встає й підходить до мене. Боже, мені здається, вони мене зараз реально у вікно викинуть. — Ти знала, що Клім мені подобається, але все одно в його бік очима стріляєш, заграєш. Я не дурна й не сліпа, — тицяє в мене пальцем. — Я ж бачу, як ти постійно на нього дивишся й плескаєш віями! Він не стане твоїм, зрозуміло? Моїм буде, ось побачиш! — скинувши підборіддя, заявляє Таня. — А на таку незграбну він навіть не подивиться. Так, пожалів каліку, — пирхає зневажливо.