Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Корсо згадав Софі Серейс:

— Теж має анонімних батьків?

— Ні. Але вони були пияками, і їх швидко позбавили батьківських прав.

Як завжди, Корсо отетерів від того, що Барбі встигла не лише перевірити роздруківки телефонних розмов убитої (він навіть не сумнівався в цьому), але й дізналася про її походження. І все за одну ніч.

— З якого вона регіону?

— Лонс-ле-Соньє, у Франш-Конте.

— Не так далеко від Ліона. Треба з’ясувати: можливо, дівчата підростали в тих самих притулках або названих родинах. Тоді в них знову виявиться щось спільне і…

— Ходіть сюди!

Сток стояла навколішки над планками, витягнутими з паркету. Весело усміхаючись, показувала здобутий трофей — грубий зошит у шкіряній палітурці, схожий на старовинну збірку казок для дітей.

— Що це?

Сток підхопилася.

— Її таємний щоденник.

Усі поспіхом обступили її. Сторінки містили записи, зроблені круглим дівчачим почерком, простенькі малюнки, кольорові рамки. Справжній підлітковий бортовий щоденник. Така безхитрісність щиро здивувала Корсо.

Сток узялася читати вголос, гортаючи сторінки у зворотному порядку:

— «Лоран Ебер. 20 лютого 2016. В нього ніжна шкіра, ангельські риси. Провели разом казкову ніч. Лоран, твоє мовчання, твої руки перенесли мене до раю».

Вона гортала далі:

— «Тома Ландер. 7 травня 2015. Кілька годин поспіль милувалася ним. Ніч “одинока, скрижаніла”, як писав Верлен. Ніч саме для мене… Дякую тобі, Тома».

Сток ляснула наступним аркушем:

— «Янн Одмар. 12 березня 2015. Завжди пам’ятатиму, як цілувала твої груди, тримала прутня в роті… Янн, прекрасний і байдужий. Ми були разом лише раз, але я ніколи не забуду…»

— Гаразд, усе зрозуміло, — перервав її Корсо й вихопив зошит.

Коханці мінялися разом з датами. Щоразу старанно вказувалося ім’я. Щоразу в кількох рядках згадувалася «чарівна мить», «казкова ніч» тощо. Правду кажучи, Корсо зовсім не очікував, що їхня стриптизерка, прихильниця тату й панку в стилі «destroy»[49], виявиться такою ніжною квіткою. Але жодне ім’я не повторювалося.

— Наша подруга, здається, полюбляла зустрічі на одну ніч, — підсумував він і сунув книжку в торбу для опечатаних предметів. — Отож, продовжимо.

Людо повернувся до кухні, Сток — до паркету, Барбі — до шухляд. Зі свого боку Стефан переглянув відібрані речі: нічого цікавого. Він ще раз спробував додзвонитися до Емілії: автовідповідач. Промимрив звичне: «Терміново зателефонуй», затуливши долонею мікрофон, щоб ніхто його не чув, відтак став навпроти одного з вікон, аби визначити, хто із сусідів міг спостерігати за щоденним життям Елен — принаймні якесь підґрунтя, а потім можна починати обхід.

Подумки він блукав над оцинкованими дахами й цегляними димарями. Вуайєризм, задоволення від підглядання. З нього все й почалося. Той, кого він шукав, спочатку підглядав: йому подобалося дивитися на жінок, бачити, як вони роздягаються, танцюють, згодом він їх малював. А тоді захоплення оберталося в непереборну ненависть — виникала потреба мордувати їх, убивати, знищувати, придумувати моторошні твори, що справді притягували до себе. Надто широкі роти, роззявлені горлянки з камінням усередині мали привернути увагу або й душу інших людей…

Поки за його спиною одноманітно бубоніли колеги — «сіра сталева каблучка з черепом попереду; виробник: Александр Макквін», «пластикова тека для файлів фірми «Exacompta» з особистими документами зі Служби соцзахисту й податковими деклараціями», «аптечка з ліками і гомеопатичними засобами», — Корсо занурився в роздуми, що більше нагадували галюцинації.

Корсо відчував у крові смертельну пульсацію злочинця. Уявляв захват, з яким той стежив за дівчатами крізь отвір муру, милувався тілами, насолоджувався хтивими жартами, сумнівною естетикою: вони були його нічними феями. Він розкошував від їхньої оголеності, яка в його уяві пов’язувалася не з розпустою чи розбещеністю, а навпаки — з чистотою.

Досить було лише поглянути на його шкіци. Кожний штрих олівця, кожний малюнок вугіллям свідчив про повагу, захват, але також — і про зворушливу людяність. Художник спостерігав і відтворював, підносив моделі на певну висоту і в такий спосіб виявляв своє ставлення до них.

А тоді щось ламалося: в художнику прокидалася людина. Він усвідомлював, куди потрапив. У яму зі зміями, в колодязь гріхів. Феї виявлялися повіями, шльондрами — Софі ставала збоченкою, Елен — дівчиною на одну ніч. Ставало легше тільки після того, як він по-звірячому вбивав їх: вони мали не лише спокутувати свої гріхи, але, звичайно, і його провину. Адже він кохав цих жінок, вони його збуджували.

Безперечно, він імпотент (жертви не були зґвалтовані), але це не головне. Головне тут — бажання, вина, сором. Він карав їх задля того, щоб приспати свої докори сумління. Така жорстокість — примушення до самогубства через удушення, понівечені обличчя — допомагала відновити внутрішню рівновагу, прийти до тями. Йому замало просто знищити жертву, він бажав розрядки після відчутого сорому. Біль, від якого потерпали жінки, слугував не їм, а йому — для спокутування провини. Він спалював гріхи у вогнищі, в якому лунали крики та википала жертовна кров.

— Гаразд, майже закінчили.

Корсо аж підплигнув. Барбі стояла за його спиною. Під час роздумів — він і гадки не мав, як довго це тривало, — поліціянт повністю занурився в психологію вбивці.

— Щось цікаве знайшли? — пробурмотів.

— Найкраща здобич — особистий щоденник… Але ми візьмемо з собою її ноутбук. Помолимося, аби всередині знайшлося щось істотне.

Корсо скинув оком на годинник, — майже полудень, — потім оглянув двокімнатну квартирку, де панував повний безлад. Гнітюче видовище навіювало думки про друге принесення Елен Десмора в жертву.

— Вшиваємося. Накажіть новеньким покласти все на місце й перенести те, що ви відібрали, до сховища речових доказів. Треба негайно відправити ноутбук до комп’ютерників.

Він знову повернувся до вікна і втягнув у легені повітря. Сонце високо піднялося, Париж розквітав красою. Він задоволено відзначив, що зміг спокійно витримати світло, а старі жахи більше не виринають у голові.

28

Поблизу будинку № 36 Корсо ледь не знудило від самої думки, що доведеться провести в задушливій тісняві кабінетів ще одні підсумкові збори. Він схопив мобільний і зателефонував Сток, яка їхала за ним автівкою:

— Зміна програми. Пропоную всім сніданок біля собору Паризької Богоматері.

Наталі трохи здивувалася, — Корсо менше, ніж будь-хто, полюбляв розслаблятися, — але втішилася, бо всім набридло розводити теревені в чотирьох стінах.

Вони припаркувалися на подвір’ї 36-го, піднялися пішки набережною Орфевр, пройшлися мостом Сен-Мішель і перетнули Сену через Малий міст Кардинала Люстіже в тіні собору. Просувалися мовчки в юрмі туристів