Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— Хай там що, — втрутилася Барбі, — але на Ахтара вона не працювала. Ми вже перевірили.

— Не Ахтаром єдиним… покопирсайтеся серед охочих до садо-мазо, адреси вам добре відомі.

Команда потроху розігрівалася. Корсо вирішив, що настав час для розподілу завдань — якнайшвидше, будь ласка.

— Людо, — напосів він, — поїдеш у морг, займешся також зразками ДНК разом з КО.

Тулузець коротко кивнув: цю ніч йому доведеться провести із трупом, а не в інтернеті на звичному полюванні, але він не надто засмутився: що не кажи, а форс-мажор.

— Сток, повертайся в «Сквонк» і душу витряси з Камінські та його дівчат. Мені потрібен гарний опис Міс Вельвет. А якщо впораєшся до ранку і в тебе лишаться кілька годин, розбуди її сусідів.

— Це незаконно.

— Але терміново, тож нас прикриють. І не забудь про камери спостереження в її кварталі.

— На що ти розраховуєш? — перервав його Людо. — Сподіваєшся побачити, як просто перед камерою викрадають людину?

— Убивця вже вдруге утнув свій фортель, але це ще не означає, що він — кримінальний геній або чарівник. Він точно лишив якісь сліди, і ми його знайдемо.

Корсо звернувся до Барбі, яка, власне, чекала на свою чергу.

— Мусиш добути роздруківку телефонних розмов Елен, її мобільний, комп’ютер. Усе хутко проаналізуй.

Вона сиділа, звично підібгавши під сідниці ногу, тримала на колінах блокнот — студентка-готка та й годі.

— Як вилучатимемо? Адже нам ще навіть не надали дозволу…

— Беру це на себе. Треба невідкладно з’ясувати, кому дівчина телефонувала, хто телефонував їй останніми днями, чи знімала вона гроші, чи їздила на метро або ж брала напрокат велосипед.

Знову запала мовчанка. Як завжди, кожний замислився над своїм куснем роботи. Зазвичай він не надто розходився про власні заняття, але того дня потрібно було підтримати командний дух.

— Візьму на себе «Сквонк».

Колишня культуристка втрутилася:

— Ти щойно казав, що саме я…

— Ти займатимешся людьми, що там працюють. А я впритул поцікавлюся будівлею, сусідами, історією місця… Бісове кабаре приховує якусь таємницю. Ось де треба шукати мотив злочину.

Бійці ствердно закивали. Нові вказівки стосовно можливої атаки надихнули військо на подальші звитяги.

— А коханець у капелюсі? Полотна Ґойї? — напосідала Барбі.

Корсо блискавично згадав криваво-червоні портрети, видіння в ліфті, сліпучо-білий проспект… Витримав на собі погляд Барбі — лише вона знала, де він мандрував, хоча той ще не встиг розповісти про коротку зустріч з незнайомцем.

— Ви щось знайшли? — поцікавився коп.

— Ні.

— Тоді спрямовуємо всю увагу на Елен Десмора. Переглянемо кожний пункт у понеділок із самого ранку. У вас попереду двадцять чотири години для відтворення повної картини стосовно Міс Вельвет. Питання є?

Сток піднесла руку, як у школі, — тільки це була школа для богатирів.

— А інших дівчат зі «Сквонка» хтось охоронятиме?

— Звісно, що так. Я обмізкую це з Бомпар і…

Він так і не договорив: у кишені задрижав мобільний.

— Пробачте, — проказав поліціянт і витягнув телефон.

Вийшов без подальших роз’яснень. На екрані щойно засвітився номер Емілії.

24

— Усе гаразд?

Корсо вдавав із себе безжурного: не хотів, щоб вона відчула гнів або зневіру в його голосі. Насамперед боявся, що жінка нахабно натисне на відбій. А ще не бажав, аби вона сяк чи так тішилася з того, що він страждає.

Правду кажучи, Корсо не очікував від неї дзвінка. А що вона зателефонувала, то не з милосердя чи дружніх почуттів. Емілія знала, що тепер ведеться облік кожного дзвінка. Не можна допустити, аби хтось міг дорікнути їй, що вона перешкоджає колишньому чоловікові спілкуватися з сином.

— Усе прекрасно.

— Де ви там пропадаєте? — провадив він веселенько.

Емілія загигикала: яка жалюгідна спроба приспати її пильність. Але матінка-збоченка була, напевно, в доброму гуморі, адже зволила-таки відповісти:

— У Варні, my dear[47]… Наші з тобою найкращі часи.

Отже, вони в Болгарії на курорті; Корсо справді пригадав, як чудово вони там проводили час. Чорне море на світанку, кусливі промені сонця: вже відчувалася близькість Сходу, від якого відділяли тільки декілька саженів; православні церкви щільно стояли на узбережжі, а їхні сліпучі бані ніби танули в самому небі; і саме місто: пофарбовані будиночки, кирилиця — дивний край, схожий чи то на ярмарок, чи то на санаторій…

— Залишитеся там на місяць?

— Побачимо.

Корсо не напосідав: головне — не перегнути палицю.

— Таде як почувається?

— Працює над рідною мовою.

Емілія завжди наполягала на тому, аби син говорив болгарською так само добре, як і французькою. Корсо не був проти, але тепер ставка на мову дедалі більше ставала на заваді в порозумінні між ним і дитиною.

— Але він плаватиме? Інші заняття в нього будуть?

— Він зустрічається з двоюрідними братами й сестрами. Зі своєю справжньою родиною. Навіть я б сказала… з єдиною родиною, яка в нього є.

Перший удар нижче пояса. Навіщо говорити з нею далі, якщо вона заганяє його в глухий кут і безжально лушпарить?

— Можу я з ним побалакати?

— Зачекай.

Його здивувало, що Емілія так легко поступилася. Але, мабуть, вона теж побоювалася, що він може записати їхню розмову.

— Тату?

Щойно він почув синів тоненький, свіженький голосочок — дзюрчання флейти, вирізаної з молодого паростка, чарівний звук, що очищує кров, — як сльози линули йому в очі.

— Як ти, зайчику? Весело тобі?

— Ми знайшли їжачка.

Корсо попросив усе докладно розповісти. І хай що він там розказував, важливим був сам голос, вираз обличчя, який він уявляв за кожним звуком. Ніби пісня, слова якої годі розібрати, проте мелодія вивертає душу.

Йому здавалося, що Таде здатний надавати речам іншої ваги: найбанальніші події він розповідав чистим голоском так, що вони перетворювалися на щось надзвичайне, немов ті мушлі, які вони збирали разом у Країні Басків, — з тисячі скойок, що лежали біля моря, лише ті, які вони взяли із собою, ставали справжніми скарбами.

— Цілую тебе, малий. Передай телефон мамі.

Краще першому перервати спілкування, бо, щойно Емілія забере в нього мобільний, йому здаватиметься, що вона йому руку відрізує.

— Тож бувай, Корсо. — Вона вже давно його називала власне так. — Ми зателефонуємо тобі наступного тижня.

Її голос начебто обволікав, не був ані суворим, ані різким, радше