Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Сток суворо допитала Камінські й дівчат зі «Сквонка». Згодом вона гарувала до самого світанку — нишпорила по випадкових помешканнях у пошуках приятелів Елен (здебільшого музикантів і панків із собаками), а тоді розбудила її сусідів. Усе це було поза законом: група досі так і не отримала дозволу на розслідування і аж ніяк не мала права будити людей так рано.
Щодо Барбі, то вона пильно вивчила всі розшифровки телефонних дзвінків і виписки з банківських рахунків убитої, а також надумала зібрати дані щодо її минулого: походження, дитинства, освіти тощо. Корсо здогадався, що вона надибала щось цікаве. Він спостеріг на її обличчі ледь уловимий вираз задоволення…
Логічно було б усістися всією групою довкола броварні й розповісти про здобутки безсонної ночі, але трапилася ще одна халепа того ж самого ранку. «Недільна газета» надрукувала в денному випуску на першій шпальті статтю «Вбивство другої поспіль стриптизерки». Номер достоту сіяв паніку. Тож параноїдальні настрої таки запанують посеред літа.
Чотири копи стояли за шинквасом і передивлялися статтю на мобільному. Хто розпатякав? Коли до справи залучили як 93-тю РССП, так і половину команди в Сен-Дені, важко визначити, де відбулося витікання інформації.
Корсо спокійно вчитувався в кожний рядок: журналіст обізнаний не гірше, ніж вони всі. Декілька разів згадувалася Бомпар і він сам, але зі статті важко зрозуміти, хто саме займається розслідуванням. І не дивно: вони й самі цього не знали. Безлад, що не кажи, але поліцію знову представили як веселий гурт нікчем.
Думки поліціянта ширяли далеко. Після нічної знахідки яких лише здогадок він не снував. Спочатку — паніка: Емілія була в списку злочинця, її слід негайно відкликати у Францію. Відтак передумав: якщо їй загрожує небезпека, хай краще залишається в Болгарії. Пізніше вирішив, що історія зі щоденником геть не пов’язана з убивствами. На світанку зупинився на першому припущенні: збоченець-підглядач учащав до «Сквонка», щоб поспостерігати за дівчатами, малювати їх, перш ніж вибрати ту, яка мала стати офірою…
Але як такий обережний хижак міг лишити після себе зошит? Помилка на рівні аматора. А може, й продумана провокація…
О шостій ранку він рушив у бік вулиці Сорбьє, що в ХХ окрузі, де жив Мішель Борі, координатор Криміналістичного обліку, який оглядав обидва місця злочину. Хоч як було рано, науковець прийняв його — вони вже десять років знали один одного — і запропонував випити разом кави. Кількома словами Корсо розповів йому про схованку, що її облаштував підглядач, і попросив скерувати туди кілька хлопців, щоб ті взяли відбитки й провели обшук за всіма правилами.
Насамперед Корсо довірив йому блокнот зі шкіцами для аналізу (але перед тим сфотографував кожну сторінку): відбитки, використані олівці та пастелі, походження наклейок тощо. Він завбачливо віддер сторінку із зображенням Емілії. Не міг би пояснити, чому саме так учинив — або ж навпаки: існувало занадто багато пояснень. Корсо не хотів, щоб його родину вплутували у справу, бажав проводити одночасно своє розслідування (одноосібно), намірився використати ще один доказ у справі стосовно його розлучення (хоча й не знав, як саме)…
Протягом останніх годин його нудило, він змучився, був роздратований. Його аж тіпало, але відчував натхнення, ніби нюхнув зайву порцію коксу.
Врешті-решт близько восьмої Корсо спробував додзвонитися до Емілії. Хотів спочатку довідатися, чи все гаразд, а тоді розпитати про її зв’язки зі світом бурлеску і з самим бісовим художником. Вона не відповіла. Тим краще: в нього тепер замало доказів, щоб опитувати відьму, яка заперечуватиме все підряд.
Зрештою, щось у цій історії кульгало на обидві ноги. Вдень Емілія була чи не найближчою радницею Міністра освіти. Вночі переживала внутрішнє пекло, яким насолоджувалася. Та між двома її постатями важко було уявити ще й модель, що позувала в ролі єгипетської цариці перед художником-розпусником. Треба з нею поговорити…
А тепер Корсо тримав перед очима мобільний і вдивлявся в екран, але він уже давно не читав статтю. Всі решта встигли ознайомитися з нею.
Не висловивши жодної думки, він заплатив за каву для всіх, шпурнув монети на стійку бару й проказав:
— Ходімо.
27
Кілька стажистів чекали на них біля брами, аби згодом, у ролі вантажників, допомогти їм перевезти речі. В під’їзді вони зустріли слюсаря, примусово залученого до роботи, і попросили консьєржа та його дружину піти разом з ними: за законом обшук мав відбуватися в присутності двох свідків. Рішуча відмова: охоронниця не бажала пропускати телевізійну месу, а її чоловік уже поставив на трійко коней у перегонах. Сток згладила гострі кути й пообіцяла, що вони закінчать до одинадцятої.
Елен Десмора мешкала на сьомому поверсі без ліфта. Чудово. Вони ступили на сходову клітку, де смерділо мастикою і сміттям, а тоді диво-майстер відчинив двері — три точки замикання, без броньованої накладки — дуже просто. Мансардне двокімнатне помешкання мало площу близько сорока метрів. Копи ні про що не домовлялися, але кожний звично став до своєї роботи. Кухня, ванна, туалет — для Людо (він називав їх «трубопроводом»), меблі й шухляди — для Барбі. Сток узялася за найважче: стіни, підлога, стеля, віконні рами, де міг розташовуватися сховок, тож треба подлубатися з інструментами. Вона краще за всіх уміла промацати мур, підняти паркетні планки, відкрутити лічильники…
Корсо пильнував за їхніми діями, проводив пальцями та поглядом по кожній поверхні, знаходив мертві кути, просякав духом приміщення. Він був шаманом їхньої команди: досліджував місцину, вловлював її коливання, ототожнював себе з жертвою або підозрюваним. Обшук завжди відбувається в двох вимірах: матеріальному й нематеріальному.
Аж ось залунало одноманітне гудіння: щоразу, як поліціянт вилучав якийсь предмет або документ, він мусив уголос описати його, а тоді покласти до мішка для опечатування. Усі дружно порпалися й монотонно гуготіли, що звучало так само заохочувально, як уранішня побудка в казармі.
Невдовзі інтер’єр (плакати, гардероб, аксесуари, книжки, DVD) чимало повідав їм про те, чим жила потерпіла. Вона виявилася панко-готкою, що геть не поділяла цінностей Ніни Віс, вегетаріанки та натуралістки, схильної до садомазохізму. Книги Міс Вельвет, наприклад, свідчили про антисоціальні переконання, але дещо зближувало її з Ніною: вона також була альтерглобалісткою та прихильницею «еколо»[48]. Готка із зеленуватим відтінком.
Людо запхав голову під мийку в кухні, а Сток заходилася знімати штанги для фіранок, аж раптом Корсо звернувся до всіх:
— Родинних світлин не знайшли?
Барбі, розчухрана, в запорошених рукавичках, стала на порозі кімнати.
— Щодо родини ми незабаром про все дізнаємося. Вона виховувалася
