Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Корсо не обізвався: роздивлявся довкола. Лялькова хатка Міс Берет, розкладне ліжко, тіснява в кімнаті, а у вікні — склепіння віадука Мистецтв. Господиня поралася в кухні…

— Чому ти зателефонувала? — запитав нарешті Корсо, бо добре знав свою хрещену матір.

— Ти вже чув про стрільбу в Нантері?

— Небагато.

— Згадується твоє ім’я.

Він сів на ліжку та схопив сигарети.

— Як це так?

Бомпар різко змінила тон:

— Кілька поліціянтів упізнали тебе там.

— Не розумію…

— Не розумієш? Гадаєш, я повірю, що Ламбер орудував самотужки? Що мудрий хлопчик зумів відшукати вентиляційну шахту, аби дістатися до автостоянки? Думаєш, я проковтну брехню про те, що в сутінках він влучив у того типа з п’ятдесяти метрів, водночас відбиваючись від іншого бандита?

Корсо запалив цигарку. Ядучий опік першої затяжки чудово пасував до цієї миті.

— Я розповім тобі, як саме все відбувалося, — продовжила Бомпар. — Пабло Пікассо — твоя територія. Лише ти міг вказати, де розташована вентиляція. Зрештою, ти найкращий стрілець у 36-му. Тож не знаю, коли, не знаю, як, але ти пронюхав, що Ламбера кинули туди, і негайно поперся до нього, бо сподівався постріляти, помститися клятій дільниці або комусь там ще — уже й не знаю, що там тебе гризе зсередини. Але, Богу дякувати, кожний обирає свій шлях.

— Усе відбувалося не так, — пробурмотів він.

— Але в загальних рисах збігається?

До нього долинав аромат кави, й між стільцем і кутком дивана-ліжка він спостерігав за округлими литками господині та її кумедними капцями у формі пінгвінів.

— Гільзи не відповідають калібру Ламбера, — вела далі Бомпар. — Не знаю, чому я досі не забрала в тебе зброю, аби розставити всі крапки над «і».

А він — нічичирк. У такі хвилини краще проковтнути язика.

— Що тобі в голові перемкнуло, чому ти вліз у цю халепу? Я зі шкіри пнулася, щоб запхати тебе в Карний розшук, хотіла, аби ти нарешті жив, як усі люди, але ж ні, є речі, сильніші від тебе: вулиця, насилля, безлад.

— Я їм допоміг.

— Еге ж. Тобі просто пощастило: на тебе пожалілася тільки мати бідолахи, якого вбили з помпової рушниці, та ще й так, що всі це бачили. За тебе своїми боками відбуватимуть хлопці з Бригади боротьби зі злочинністю.

Корсо на мить знову пригадав підлітка, якому відірвало обличчя. Майже чув, як його мати репетує арабською в освітлену ніч: ‘Іібні! ‘Іібні! ‘Аін гу? ‘Аін гу?

— Стефане, — проказала вона лагідніше, — назви мені хоча б одну вагому причину, щоб я могла заплющити очі на всю цю історію.

— Мене найімовірніше позбавлять права опіки над Таде.

— Ти ніколи й не мав такого права, і якщо ти й далі так поводитимешся, тоді вже він сам ходитиме до тебе на цвинтар. Якщо дуже хочеться стріляти, вступай у RAID[39]. Лише не говори про батьківські обов’язки!

— Я отримав перші висновки від адвоката Емілії, — напосідав він. — Вони мене змішали з брудом, і тепер я злий.

— А чого ти сподівався?

— Таде не повинен лишатися з нею.

— Тоді розповідай усе, як воно є насправді. Вкажи на її недоліки. Збери на неї досьє. Ти коп чи хто, хай тобі грець!

Він уже міркував над цим: провести своє розслідування щодо колишньої. Стеження, прослуховування, затримання на місці злочину… Він знав, як до цього підійти, але це був меч двосічний: зловживання владою, політичне переслідування тощо. А головне — він знову стикався з дилемою, бо не хотів лишати слідів, про які згодом довідається Таде.

— Побачимо. Ти не могла б мені надати свідчення?

— Стосовно чого?

— Підтвердження того, що я зразковий батько.

— Звичайно. Я саме так і вважаю.

Схвальний відгук розтопив йому серце. Раптом у голові майнула думка, що документ, підписаний керівником Карного розшуку, може справити враження на суддю.

— Дякую.

— А зараз знайди мені того покидька, що спровадив на той світ танцівницю!

Він натиснув на відбій. А тоді до кімнати зайшла Міс Берет — чекала, напевно, що він завершить розмову (вона поважала його роботу). Дівчина принесла тацю з кавою та канапками.

Корсо обдарував її усмішкою, але підвівся й хутко одягнувся.

В голові сяйнула нова думка.

21

Корсо рушив у бік аеропорту «Орлі».

Напередодні, перед тим, як заснути, він переглянув документи, що лишила йому Барбі: Pinturas rojas. Коли його зборов сон, у голові роїлися страшні видива та історія, пов’язана з ними.

Старий, оглухлий, пошарпаний життям і жахливими подіями, з якими довелося зіткнутися (а саме у травні 1808 року він був свідком того, як наполеонівська армія винищувала щоночі жителів Мадрида), Ґойя оселився 1819 року в домівці, що за дивним збігом обставин уже називалася «La Quinta del Sordo» — «Будинок Глухого». Мешкав художник самотньо, бо недуга віддалила його від людей. І одного дня він узявся розписувати стіни жаскими фресками з чарівниками, старцями, людожерами…

Наприкінці ХІХ століття фрески перенесли на полотна й виставили в музеї Прадо, де вони висять і донині. Але тоді ніхто ще не знав, що Ґойя розписував не лише стіни. Він також створив три картини, які виявилися ще моторошнішими: портрети спотвореного каторжника, чаклунки зі стражденним лицем, хворого з мученицьким поглядом…

Полотна відшукали в 2013 році на горищі будинку якоїсь кастильської аристократичної родини й продали одному з мадридських фондів, що згодом виставив їх у своєму музеї.

Саме туди вирішив їхати Корсо.

Знайшов рейс на 11-ту годину 10 хвилин, і назад — о 17-й годині. Так у нього лишалося багато часу, аби помилуватися картинами просто на місці, роздивитися всі деталі, вгледітися в текстуру, побудову… Підсвідомо він покладав надії на поїздку, бо хотів краще збагнути суть божевілля вбивці. А також сподівався відчути дух самого місця — музею, тому що був упевнений: злочинець частенько його відвідував.

Щойно дістався «Орлі», відразу зателефонував Барбі, аби підбити підсумки за ніч. Обшук у Ніни нічого не дав. Програмісти встановили особи передплатників клубу Ахтара за допомогою кредитних карт, які вони використовували для придбання абонемента. Виявилось, що їх менше, ніж передбачалося: лише кілька сотень. По-перше, вони шукатимуть їхні імена в картотеці правопорушників та всіляких