Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко
Оскільки Рідна слов’янська віра нині відроджується в багатьох країнах, Святослав Хоробрий, як останній язичницький князь Русі, рідновірами по праву визнається особистістю, що символізує вірність рідній традиції. Такими ж знаковими постатями визнані князь Ніклот у Польщі, князь Володимир Расате в Болгарії, загиблі від рук христоносців, князь Гедимінас у Литві, рівно як і славетна жінка-філософ Гипатія (Іпатія) – хранителька Александрійського мусейона в Греції, по-звірячому розтерзана християнськими фанатиками (415 р.). Вони були останніми хранителями рідної віри у своїх країнах, після їх відходу почався занепад язичницьких релігій Предків.
РОЗДІЛ ІІ.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ РЕНЕСАНС
ІІ. 1. Консервативна революція і Традиціоналізм
як предтечі етнорелігійного ренесансу
Феномен етнічного дедалі більше привертає увагу фахівців. Стає очевидним, що без збереження етнічного розмаїття світу виживання людства буде поставлене під сумнів. Національне буття народів висуває на перший план і проблему методологічного забезпечення наукових розробок з питань історії та теорії етносу. Постає також завдання виробити єдиний категоріально-понятійний апарат та єдину методологію теоретико-етнологічного пізнання.
Оформлення етніцизму як наукового напряму почалося з 60-х pp. ХХ ст. у зв’язку з активізацією досліджень з етнічної проблематики, викликаною феноменом так званого етнічного відродження, що проявився у безлічі етнічних конфліктів майже в усіх багатонаціональних державах. Дискусії навколо співвідношення етнічних і економічних факторів у процесі політизації етнічних спільнот виявили певні розбіжності серед етніцистів.
Ряд спеціалістів обстоюють тезу про самодостатність етнічної ідентичності для політизації етнічних груп, інші – про рівнозначну роль економічних і етносоціальних мотивів політичної поведінки людей. Найбільш відомі етніцисти Е. Геллнер, Е. Сміт, Дж. Ротшильд, У. Коннор не завжди одностайні в питаннях етнічного. Теоретичні положення етніцизму активно використовуються фахівцями з історії. Зокрема, стосовно української історії їх застосовували у своїх дослідженнях Р. Шпорлюк, Б. Кравченко, Т. Раковсько-Хармстоун й ін.
Однак, відоме в європейському світі релігійне підґрунтя етніцизму, що формувалося саме на релігійних доктринах Консервативної революції і Традиціоналізму початку ХІХ – середини ХХ ст., на пострадянському просторі досі лишаються мало знаним навіть фахівцям.
Причини цього надто складні. Очевидно, що глобальні програми підкорення всього людства купкою світових олігархів, як правило, завжди ґрунтувалися на уніфікації релігійних ідей, інтернаціоналізмі, нав’язуванні вигідних для світового панівного клану стереотипів мислення. Будь-які національно-патріотичні змагання у всіх глобалістів (як комуністичного, так і капіталістичного ґатунку) викликали якийсь патологічний страх. Тому довгий час націонал-соціалістичні рухи подавалися в публікаціях неодмінно з негативними ідеологічними ярликами “фашизму” та “нацизму”. Такі оціночні підходи чисто кланового характеру, нав’язані всьому “прогресивному людству”, не давали змоги виявити справжню сутність як Консервативної Революції, так і Традиціоналізму.
Так звані світові або, точніше, інтернаціональні релігії та матеріалістичні доктрини нав’язали народам спрощену прямолінійну схему “розвитку” людства знизу вгору, від “нижчого” до “вищого”. В академічній науці усталилася думка про “науковий прогрес”, за якою нібито сучасні академічні знання ближчі до істини, ніж знання давніх мудреців.
Насправді така схема є хибною, бо заперечує природні закони розвитку людини, суспільства, духовної культури. Сучасний стан духовності людства свідчить швидше про деградацію (не прогрес, а регрес). Впровадження в життя інтернаціональних та демократичних ідей призвело до втрати природної суспільної ієрархії всередині етносів, і як наслідок – етнічний, релігійно-духовний та ідеологічний хаос у людських спільнотах, посилення пріоритету матеріального перед духовним.
На противагу цій деградації окремими мислителями були висунуті ідеї порятунку цивілізації, повернення до перевірених часом етнокультурних вартостей. Ідеям консерватизму, що виник як реакція на Велику французьку революцію, і поширенню в Європі ліберальних ідей, було протиставлено збереження (консервація) традиційних цінностей. Термін “консервативна революція” вперше вжив письменник Томас Манн.
Якщо девізом ідеологів Просвітництва та буржуазних революцій було “Свобода, рівність, братерство”, то для консерваторів ці гасла стали “втіленням всього згубного, того, що знищує встановлений всевишнім порядок і руйнує основи життя” [126. 9]. Ідеальним суспільством, на думку консерваторів-традиціоналістів є цивілізація, в якій надаються пріоритети: якості – над кількістю, загальної ідеї – над егоїстичним інтересом, духу – над матерією.
Ідеологами консерватизму стали філософи Жозеф Де Местр (праця “Роздуми про Францію”, 1796), Луї Де Бональд (праця “Теорія політичної і релігійної влади в громадянському суспільстві”, 1796), Едмунд Берк (праця “Роздуми про революцію у Франції”, 1790) та ін. На противагу просвітителям, які прагнули перебудувати світ на основі “свободи, рівності та братерства”, консерватори проголошували ідею природженої недосконалості людини, внаслідок якої не може бути досягнута рівність людей, оскільки це суперечить волі Бога, порушує віками встановлений порядок, ієрархію. Так, Едмунд Берк писав, що “ніяке суспільство не мислиме без ієрархії, так велить природа, в якій нерівність – основа порядку”, рівність же повинна існувати лише в галузі моралі та доброчинності, бо всі однаково зобов’язані виконувати свої обов’язки [126. 9; 491. 15].
Теорії лінійного “прогресу” консерватори протиставляли поступовість еволюції, покращення життя і розумних реформ при неодмінному збереженні вже існуючого, перевіреного віками. Отже, вони не відкидали будь-яких нововведень взагалі, але визнавали розумні і послідовні зміни.
Саме, коли традиційна культура почала зникати, на рубежі XVIII – XIX ст. народ (Volk, Folk) стає об’єктом інтересу європейських інтелектуалів. Праці Й. Гердера та братів Грімм сприяли позитивному ставленню вищих верств до “народної культури”, яку Гердер назвав “Kultur des Volkes” на противагу “вченій культурі” – “Kultur des Gelehrten” [34. 2–7]. На думку цих інтелектуалів, як пише сучасний дослідник Пітер Берк: “Народ був природний, простий, невчений, інстинктивний, ірраціональний, закорінений у традиції й ґрунти певного регіону, позбавлений почуття індивідуальності (індивідуум був “розчинений у спільноті”). Декого з цих інтелектуалів, особливо наприкінці XVIII ст., простолюд цікавив, як щось екзотичне, натомість на початку XIX ст. вже сформувався певний “культ народу” – в тому сенсі, що інтелектуали стали ідентифікувати себе з ним і навіть намагалися його наслідувати” [34. 8].
Величезної популярності в Європі кінця XVIII ст. набули поезії Оссіяна, які були перекладені на десятки мов від іспанської до російської. Вони збурили духовні сили багатьох європейських народів, проникнувши до глибин народної пам’яті і показавши живучу силу етнічних традицій для всіх суспільних верств. Володимир Шаян писав про цю непересічну для європейської культури подію так: “Ні, це не все. Далеко не все, щоб дати уявлення про розміри оссіянізму в Європі, де Оссіян здобув славу, рівну чи більшу від Гомера, Шекспіра, Вальтера Скотта, Бернса чи Уордсверта...”. І хоч, як виявилось, постать Осіяна як “барда ІІІ ст.” була вигадана шотландцем Джеймсом Макферсоном, Шаян продовжує: “без найменшого сумніву можна ствердити, що ці поеми створили справді нову добу в історії європейської літератури... Вольфґанґ Гете, якого вважають найбільшим поетом і духом Німеччини,
