Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Ось лиш мою історію за час перебування в СІЗО багато хто дізнався. Вже за якийсь тиждень після звільнення вийшли на мене серйозні люди. І почав я для них замки відчиняти, не лише в дверях. Лиш тепер усе чітко організовувалося, ніхто ніде мене не підставляв, та й сам я намагався все перевіряти по можливості.

Цього разу навіть особливої перевірки не знадобилося. Живуть собі двоє пенсіонерів. Всього добра в квартирі — картина, полотно десять на п’ятнадцять у простенькій рамці. Господарі ніколи широко не афішували, що це — одна з ранніх робіт Глущенка. Той же Інтернет підказав мені: Микола Глущенко — відомий український художник, котрий певний час, крім усього, працював на радянську розвідку. Навіть відкриті джерела оцінюють його картини в десятки тисяч доларів.

Як це полотно потрапило до старих — не моє діло, хоча це, напевне, досить цікава історія. Замовник попервах навіть не хотів пояснювати мені, що до чого. Просто пообіцяв п’ять «зелених» сотень за те, що зайду в квартиру, візьму картину й піду собі. Тільки ж я — битий-перебитий. Поки ясність не внесена, пальцем не поворухну. Довелося замовникові признатися, за що ризикую і хто в тій квартирі живе. Дід його, з бабусею. Про те, що в них на стіні Глущенко висить, випадково дізнався.

У чемного онучка нині залізне алібі, його навіть у країні того дня не буде. Квиток на концерт класичної музики їм благодійна організація принесла. Ясно, онучок і це організував, значить не сам працює, добре підготувався.

Отже, того вечора потрібна мені квартира порожня. Роботи — хвилин на двадцять, максимум. Та ще й накине мені замовник пару сотень, бо ж Глущенка крастиму, не якогось там Пупкіна…

З огляду на це я біля їхнього будинку не маячив. Навіть на розвідку не ходив. Усе ж просто: четвертий поверх п’ятиповерхової «хрущовки», квартира сімнадцять, броньовані двері. Ага, номера на дверях нема. Я з таким десятки разів стикався: самі двері поміняють, а номери потім не чіпляють, нема потреби.

Березень на календарі, о сьомій вечора вже темно. Коли підійшов до потрібного під’їзду, відзначив мимохідь: от же ж будували раніше. У новіших будинках перше парадне рахується з лівої сторони. Ну, як ми пишемо — зліва направо. А тут чомусь із правого боку, але мене про це хоч попередили завчасно.

Як на лихо, саме в цьому, першому парадному, світло не горіло.

З одного боку, це навіть добре, враховуючи, чого я сюди прийшов. Навіть випадкової зустрічі з небажаним свідком на сходах можна не боятися. З іншого боку, доведеться вовтузитися з замком навпомацки. І та ж сама випадкова зустріч може привернути увагу: господарі ж бо навіть у темряві втрапляють ключами в замки своїх дверей. Тим більше, що, здається, проблеми з освітленням саме цього під’їзду таки існують і то не вперше — он у сусідніх парадних світиться. Значить, люди тут звикли, тому моє порпання в чужому замку таки справді здасться комусь підозрілим.

Я схрестив пальці на удачу. Треба сподіватися на краще. Ні з ким я в темряві не зіштовхнуся.

Так і сталося. Легко й швидко забіг на четвертий поверх. Зупинився на мить, ввімкнув логіку, порахував, намацав перші двері ліворуч, провів рукою на рівні очей, там, де зазвичай чіпляють номери. Пальці пройшлися по гладенькій твердій поверхні, оббитій дерматином. Для певності ще раз обмацав двері.

Ось вона, квартира без номера. Все правильно.

Далі — простіше. Двері стандартні, дірка в замковій шпарині теж. Навпомацки застромив туди свій універсальний інструмент, раз-два-три — і ось я всередині. Обережно прикривши двері за собою, швидко роззирнувся. Ну, все правильно. Двокімнатна «хрущовка», планування типове для часу забудови. Хоч і знав, що у квартирі нікого нема, все одно ступав тихо, легко, рухався швидко. Хотілося швидше все зробити та йти звідси. Не дуже люблю я, коли чесно, довго знаходитися в порожніх чужих помешканнях.

Замовник скерував до меншої кімнати. Спальні. Заблукати ніяк, тож я рушив туди.

Це помешкання освітлював через вікно ліхтар із вулиці. І на стінах тут нічого не було.

Жодної картини.

Правда, в кутку щось угадувалося. Та коли я наблизився й придивився, побачив лише перекошене обличчя якогось рок-музиканта. Оце так бабуся з дідусем…

Що і чому сталося, куди подівся Глущенко — діло вже не моє. Треба забиратися звідси. Про всяк випадок оглянув стіни більшої кімнати. Теж голо, лиш годинник цокає. Стрельнуло в голову: а раптом на кухні? Для порядку перевірити треба, все ж таки гроші втрачаю. Двері на кухню — ось вони, щільно причинені, важенькі, по всьому — з суцільного дерева.

Потягнувши кухонні двері на себе, я в першу секунду нічого не зрозумів, та наступної миті вже відскочив назад до кімнати. Бо назустріч мені темною тінню мовчки посунула якась мара. Власне, не привид, просто великий чорний пес. На собачих породах не знаюся, та дога від такси навіть у темряві відрізню.

Пес погрозливо загарчав, відчувши чужого. А мене тієї миті охопила навіть не паніка: я намагався зрозуміти, чому замовник не попередив, що тут, у квартирі, може бути собака. Якого господарі зачинили на кухні, поки їх нема. Собак я з дитинства боюся, тож відмовився б іти туди, де є пес, навіть за подвійний гонорар.

Дог зробив крок до мене. І я вже не міг ні про що думати. Вихід із квартири в собаки за спиною. Рятуватися можна, лиш забігши до меншої кімнати, єдиний можливий шлях.

Так я і зробив, хутко причинивши за собою двері. З того боку пес налетів на них, і я спочатку притиснув плечем, потім, скориставшись короткою паузою, перетягнув невелику, але, схоже, міцну тумбу, підпер двері міцніше.

Тільки тепер роззирнувся, оцінив ситуацію.

Тікати треба через вікно. «Хрущовський» невисокі, внизу — м’яка березнева земля та густі кущі. Ризикнути можна. Аби не одна обставина: крім собак, я дуже боюся висоти. І для мене четвертий поверх — таки зависоко.

Собака по той бік дверей почав гавкати.

Притиснувшись спиною до стіни, я заплющив очі, спробував приготуватися до стрибка. Не стало духу — саме тому за півгодини мне вже виводили з квартири в наручниках. Сусіди почули шалений гавкіт, подзвонили «сто два» про всяк випадок.

Усе зрозумів, коли почали протокол складати. Виду не показав, лиш скреготнув зубами. Ну, це ж треба таке — у них же не лише номери парадних не з того боку йдуть. Нумерація квартир теж не зліва направо, а